Осінь любити, неначе свою дитину,
доню, сестру, відображення у калюжах...
Птахоголосі відспівують перший вирій,
і відлітають слова, наче вже недужі
тут зимувати, бо світло лише у зірці,
зійде зимою, якщо молитви прикличуть.
Місяць шукає розраду в німій сопілці,
зрада заповнює серце, мов сніжна тиша.
Білі завіси лягають на шкіру вікон –
мали б зігріти, та шибка тремтить спросоння.
Місяць підвішує зірку, якій летіти
в пастку Різдва, де від віри сивіють скроні.