П'ю сльози з неба мимоволі,
ловлю думками обережно
тих відлітаючих за горизонт пташок...
Душею падаю в ті дні, що, мов з народження,
всі голі... монотонні...
І тягну невмируще "вчора"
за кволий сірий мотузок...
Навколо стеляться сліди, старезні бідолаші
та губляться у зморшках
вже зношених давно стежок...
Скажи, це формула довічної журби
із тих давно, вже вицвівших книжок?..
Де була Я і де ніколи вже не будеш Ти?
Невже ми просто чорні плями в цих століттях,
де хтось до нас всі неба зруйнував скарби?..
Не бійся, не тікай від мене,
торкнись моєї мовчки самоти...
Щось є в ній дивне незбагненне,
прийми її чаруючий мотив...
І віднеси туди, де зорі тішаться з вітрами,
де світ далекий від людської глупоти...
А срібло ночі розсипає Щастя,
що сам Господь дбайливо посвятив...
Мій хлопчик Кай, думки мої химерні
і так далеко Ти!..
Вмирає клаптик сонця у калюжах,
а в серце б'є та недоторканість Зими...
І я дивлюсь в ці дзеркала болючі під ногами,
де небо змішане з землею і сльозами...
Пускаю в світ кораблик-оригамі,
який прийде колись в твої-мої,
знівечені снігами, сни...
Та прошу, ні, благаю,
хоча б п-е-р-л-и-н-у
Нашої В-е-с-н-и...
(04.11.2017)
Картинка з інтернету. Вдячна автору.