Я пишу в старій кав'ярні, де офіціантка чемна
усміхається так рідно, наче я – її дідусь.
А сусідка через столик усміхається даремно.
Не її чекає кава, не її я тут діждусь.
Відвела сусідка погляд – зрозуміла стан сусіда:
я дивлюсь в її обличчя без найменших перспектив.
Я пишу рядки кавові, я сиджу з ліричним видом:
легко у очах почути лірики простий мотив.
І чомусь я сам до себе цю кав'ярню приревную
і сидітиму хвилину із розгубленим лицем...
І ніхто-ніхто не знає, через що рядки римує
чоловік з ліричним видом і звичайним олівцем...