Мій народ віки гнобили половці, хозари,
збиткувалися не менше турки і татари.
Полонених тисячами гнали на чужину,
люд невільний продавали в далекі країни.
Натерпілися по вінця рабства і неволі,
зобиджали моїх предків, як билину в полі.
Відійшли давно в минуле кабала, кріпацтво,
після них часи настали благоденства, братства.
І „брати“ із себе лізли, чи ж не біса діти,
щоб за шкіру вдосталь сала родичам залити.
В Соловках рідню морили, в Магадан зганяли,
за Полярним колом браття цілину орали…
Та і ті часи минули, здобули свободу.
Ну, нарешті заживеться рідному народу!
Землю станем обробляти і хліба ростити,
у добробуті і мирі будем дружно жити.
Та не сталось, як гадалось, знов прийшли хозари,
поділили всю країну на товчки й базари.
Захопили владу дружно, зверху і до низу,
опустили Україну в непроглядну кризу.
Третій рік війна палає у Донбаськім краї,
чужі воші й свої гниди Неньку розпинають.
Множать тварі власні статки на чужому горі
і ховають їх в офшори за чотири моря.
Мій народ мандрує знову у чужі країни,
вже покинуло Вітчизну майже половина.
Знову з дому у неволю гонять нас масони,
тільки роблять це хитріше – „Праця за кордоном!“
Ой, народе безталанний, трударю мій нищий,
скільки ж можна існувати, мов на попелищі?!
Повертатися пора вже у свою країну –
захистить, розбудувати власну Батьківщину!
26.10.2017