Україно, рідна Ненько, як тобі живеться?
Чому, люба, так дрібненько твоє серце б’ється?
Чому, птахо моя мила, крила опустила
і в зажурі низько-низько голову схилила?
Як живеш, моя країно, в двадцять першім віці?
Як же сталось, що тобою правлять урки ниці?
Чом в епоху технологій так нарід бідує,
й за тяжким своїм минулим потайки сумує?
Чом сутужно так живеться нищому народу
і куди поділась в люду тяга до свободи?
Чому туга розгулялась від Карпат до Криму
й де козаччини поділась воля незборима?
Не минулося даремно Україні рідній,
бо сусіди нам псували зазвичай обідні.
Ні кинджалів не жаліли „браття“, ні отрути,
ще на пам’яті Батурин, не забути й Крути.
В вісімнацятім державність вбити намагались,
в тридцять третім задушити голодом старались.
Край покласти українській прагнули епосі,
як відродження згубили в дальнім Сандармосі.
Довго буде ще звучати та кривава тризна,
не прийде до тями швидко дорога Вітчизна.
Не здавайся, Україно, ненько моя люба!
Просинайся, об’єднайся, український люде!
26.10.2017