Листя падає, наче птаха,
що втомилася мандрувати
та не може спинить тепла
світлу лінію – пролягла
борозною, скосила хмари,
відспівала дощі, що впали
в намистини смаглявих гір.
Підперезані потічками
срібнотілі пливуть отари –
і всміхається Поводир.
~..~
Листя падає, наче пісня,
(непочута ніким зумисно
і важка, мов на крилах бджіл
вдосталь меду і вдосталь волі,
наче в сотах панянки долі
стане квітів і стане сил)
– підібрати її в долоні,
перекласти чорняві скроні,
посивілі в пробілах книг,
щоб знайти на одній сторінці
ілюстрації віршолистя,
що на пам'ять завчити встиг.
~..~
Листя падає,
наче прірви
не існує,
бо поки вірні
ми польоту,
немає меж:
поміж болем й застиглим небом,
поміж зораним сонцем “треба”,
поміж прощи, надій,
і все ж...
Листя падає, мов підбите,
і запалює сльози вітер,
що мов хмиз для нових пожеж.
~..~
Подих пада цілунком в руки
і під серцем живе спокутий
тим, що вголос і не назвеш.
19/10