Стрибає ніч розлогими дахами,
Стуляє ставні протягом пронизливим.
І крізь пітьму сумними табунами
Ідуть берези, шквалами розхристані.
Ідуть берези й, змучені, всихають.
Клокоче сік гарячими калюжами.
Отак і я, загублена, блукаю,
І все забути тінь твою не здужаю.
Нам шлях широкий розгорне обійми,
Нап'ється крові із сердець оголених.
О скільки подорожніх тут! За ними
Покірно рушу: стежкою знедолених.
Ми всі сконаєм у в'язкій печалі,
Мандруючи дорогами безжальними...
Аби подалі! Лиш аби подалі.
І без твоєї посмішки прощальної.