О Боже мій, а я ще й не жила,
А я ж лише «зализувала» крила,
Які недоля прикра обпекла,
Які неправда чорна обпалила…
А я лише у царстві тіней злих
Шукала світла, щоб донести людям.
І цвітом опадав з грудей моїх
Жертовний вірш, немов якийсь приблуда…
А я себе палила кожен день
(Коли болить життя – то душу чути),
То крила виростають у пісень,
Які несеш у пекло для спокути…
Мій шлях – то траєкторія листка
Осіннього, віднесеного вітром…
Для цього світу «зовсім не така»,
Сльозу сховаю в душу і…не витру…
Нехай гірчить всім атомам єства,
То й віршам тоді солодко не буде…
Лечу кудись…обпалено-жива…
Прощайте, люде…
© Світлана Костюк
Перевод с украинского Светланы Груздевой:
О Боженьки, а я ж и не жила,
Я только лишь «зализывала» крылья,
Какие не-Судьба мне обпекла,
Неправда чёрной былью обпалила…
Я по ошибке в царстве теней злых
Искала света – наскребала еле…
И цветом опадал с грудей моих
Стих жертвенный, как будто бы пришелец…
А я себя сжигала в ритмах слов
(когда и жизнь болит, в душе есть знанье) –
И крылья вырастали у стихов,
Что в ад несешь с собой для покаянья…
Мой путь – как траектория листка,
Осеннего, отне'сенного ветром…
И мне за это свет не потакал…
Слезу в душе я спрячу…и не вытру…
Так пусть горчит частицам естетства,
Тогда и строчкам сладостно не будет…
Лечу…куда? – обпа'ленно-жива…
Прощайте, люди…