Поету затемно в буденнiм його павутиннi.
Здається даремно життя дарувалось людині.
І зашморг - задуха сильніше вже душу стискає,
І поночі в світі,і виході,наче немає.
Поет відсуває той морок словами від себе
І серцем шукає скориночку синього неба.
Пошиємось в друзі. Разом розгребем баговиння.
І в сірій напрузі проявиться Боговидіння.
Душа-росяниця стече у слова недаремно
Жадана жарптиця покличе у щастя таємне.
І ти призабудеш гарчання людей і їх кпини.
Душею прибудеш в Поезію на іменини.
А світ чортихнеться: - Дивися,даремно топтали.
Життя усміхнеться: - Із попелу вкотре постала.