На природі відпочили,
Їли дині, кавуни,
По чарчині пропускали,
І курили цигарки.
В голові неначе оси,
Зашуміли, загули.
Ми, немов би, ті індуси,
Лиш бровами повели.
Голови не повернути,
Все двоїлося в очах.
Миколи голосу не чути,
Ще й заклало у вухах.
Почав кликати Миколу,
Кудись сусіда понесло.
Вже пора йти нам до дому,
А нас знову розвезло.
Сам піднятися не можу,
Миколу кличу: «Підніми!»
Чую щось хропіло знову,
Де високі бур’яни.
По нужді пішов Микола,
У високі бур’яни,
Озирнувся він навколо,
Біжать на нього кабани.
З переляку щось побігло,
По ногах і у штани.
Тихо закричав: «Гаврило!»
«Виручай, іди мерщій сюди!»
А Гаврило це не чує,
Рій ще й досі в голові.
Він ніяк не зрозуміє,
Його кличе хтось чи ні?
А кабани доїли зілля,
І відпочити тут лягли,
До вподоби їм довкілля,
Поївши сито – захропли.
Куди і хміль з Миколи дівся,
Як побачив кабанів,
Із землі мерщій підвівся,
І дременув із бур’янів.
Бо йому не до Гаврила,
До села побіг сусід,
Відпочили так «красиво»,
Осоромившись, як слід.
А Гаврило з кабанами,
У високім бур’яні.
Аж до заходу хропіли,
Щось розмовляючи у сні.
Не пам’ятає він нічого,
Куди подівсь його сусід?
Йому тепер вже не до нього,
Йде і співає до воріт.
Зустріла жінка на порозі,
Гаврила ніжно обняла,
Вечерю піднесла на таці,
Ще й чарчину налила.
Йдете сусіди на природу,
Горілку краще не беріть.
Бо кабани нагрянуть впору,
І знов в штани щось побіжить.