Може, я не догледів десь.
Може, небо моє так хоче.
Але часом мій вірш скрегоче.
Чи рядком, чи, бува, і весь.
Вірші горло деруть, як біль.
Як хвороба моя повічна.
І спотворюється обличчя,
мов з останніх пишу зусиль.
Мов з останніх пишу зусиль.
Мов з останніх зусиль читаю.
Хтось читає мене й питає:
«Звідки знаєш, що вірші – біль?».
Звідки знати… Лише пишу:
як живу і чому кохаю.
Може, віршем життя страждає:
молюсь віршами, не грішу.
Жити з болем не раджу я.
Вірш болючий – поета справа.
Вірші горло деруть, це правда.
Хай скрегоче душа моя...