Mein Lieber
Ніхто ні хусточкою не махав,
і не казав ніхто “прощай”,
коли мій поїзд від лісів і трав
мене відвозив у ґранітний край.
А згарища і вдень, і в тьмущу тем
в нещаснім, змученім краю
диявольським світили ліхтарем
в байдужість чорную мою.
І люди, вбрані в попіл та у пил,
були і пропадали знов
серед руїн та вивернутих брил
колишніх станцій і церков.
Але і щастя вічне та сліпе,
гірке, як жовч, на чужині…
Тоді ввійшла і валізкою в купе
красуня й сіла при мені.
Ніколи ще ні великодній дзвін,
ні свічки осяйні в церквах,
ні біль приємний змучених колін
перед святими в рушниках
так серць не хвилювали на землі,
як шепіт незнайомих слів,
схопившися в чужинки крізь жалі,
в моїм чутті прогомонів:
“Майн лібер”. І ракета, і алярм
до вікон кинули без віт
вербу, і дім без двох дверей і рам,
і порваний на ньому дріт.
Не був тоді я відданий богам,
коли почуло серце це,
але чому, чужинко дорога,
я відвернув тоді лице?
Чи не того злякався, що якби
я повернувся відсіля,
то теж крізь попіл, брили та гроби
промовила б моя земля:
“Майн лібер”, мій блукачу дорогий,
до мене ти приїхав знов”,
то, мабуть, я, охлялий, без снаги,
себе прокляв би і любов?
Бо, Боже мій, “майн лібер” ось тепер
через Німеччину веде
мене з країни горя “есесер”
чужим, не бажаним ніде.
Неначе я до спільника прибіг,
який мотузку дав свою,
аби я вчора зашморгнутись міг
десь на осичині в гаю,
I котрий, вгледівши сьогодні з гір
мене таким, як і завжди,
не допускає навіть і надвір,
щоб хоч напитися води.
Тодось Осьмачка
Mein Lieber
Никто платочком не махнул, никто
не вымолвил прости-прощай,
и поезд мой загруженный на сто
увёз меня в гранитный край.
Развалины за ночью ночь как днём
в несчастном, выбитом краю,
горели сатанинским фонарём
в апатию бездонную мою.
Мелькали люди в пепле и пыли
в руинах валких за стеклом,
в куда-нибудь беззвучное плыли,
навстречу мне являясь вновь.
Слепое счастье на чужой тропе...
И вдруг красавица как в сон
вошла с поклажей в чистое купе...
Ни благовеста перезвон,
ни сладостная ломота колен
перед святыми в рушниках
меня не волновали на земле
как тех ресниц повинный взмах,
унёсший неостывший прах руин
по боли колкой набело
их мёртвым мёртвых на помин,
как поплеск незнакомых слов
mein Lieber. Килотонны мин и бомб
тотчас сожгли вишнёвый сад,
без окон и дверей постылый дом,
и показался раем ад.
Но, зубы стиснув, каюсь, почему
я отвернулся от тебя?
Свихнулось в страхе сердце по уму,
или в грядущего скорбях?
В СССР возврата убоясь,
где свист утроенной косы,
учуяло, как сталинская грязь
прочавкала: «Мой блудный сын...»
Там я ,утративший mein Lieber нить,
неупоимый им назло,
любовь одну отрёкся б хоронить–
и обречённый на излом,
нечаемый всегда, чужой везде,
как насекомый хил и мал,
любовь бы проклял в их Караганде–
и заживо на гробище пропал.
Ты... беглецу с верёвкой на груди
из жалости дают хлебок
соседи ли, сообщники поди,
чужие люди: «бог, порог».
перевод с украинского Терджимана Кырымлы