І коли ти відпустиш у вирій свої пісні,
і полишиш надію, і відлік вести не станеш,
то почуєш, як хтось награє на одній струні
вересневого вечора й зорі збирає в танок.
І ти будеш божитися, що не підеш за ним,
обійматимеш сиві смереки, аби сховали.
Переповнена тишею, питимеш теплий дим,
що спускається з гір і лягає на перевали.
І ти будеш триматися неба і гострих скель,
і не йтимеш стежками – ховатимеш у брусниці
все, що свідчить про біль, бо її переспілий ель
не дозволить сп’яніти – та вдосталь тобі напитись
стане пам’яті, сонця, блакитно-святих мазків,
що лежать просто неба – неначе від дня творіння
не змінилось нічого: хтось світло усе пролив
й розчинився у ньому, хтось в тінях згубив коріння.
Хтось поклав власний підпис під совістю, хтось поклав
власну голову, хтось захотів тікати,
хтось привів срібні ріки, аби відспівати прах,
хтось доклав чорний страх – і на гіллі зійшли цукати.
Зацукровані весни лежать на прилавках днів,
зацукровані вчинки ростуть при дорозі мертвих.
Хто віддав все за світло, той темряву першим стрів,
хто віддав все за спокій – тому і у пеклі тепло.
Хто віддав все за землю – всміхається синню снів,
у яких для безчестя немає шпарин колючих,
і батьки не тікають, а мужньо ведуть синів
і дочок по дорозі, яку поглинають кручі.
16/09/2017