Львівському художнику Ігорю Гапону
для його книги "Рудик"
Привіт, друзяко! Ти чекав мене?
Мовчиш і трешся боком до канапи…
Давай, залазь! Ніхто не прожене,
То ж заспокойся, Рудику! Дай лапи
Твої погладжу. Не моя вина,
Що ти один зостався. На палітру
Наносив фарби я, а із вікна
Мені заграла осінь у трембіту.
І я пішов на поклик той! Блукав…
Все думав, де сховатися від світу?
І дума та обтяжливо-гірка
Пекла єство моє несамовито.
Ні, не знайшов, хоч довго я ходив
Кривими вулицями. Був у парку
І трішки, знаєш, заздрив молодим,
Що цілувалися на лавці в закамарку.
Зустрів Івана. Далі у «Арт-бар»
Пішли удвох. Та що ти? Чай і тільки!
Коли розстались, де старий ліхтар,
Дістав цигарки, випалив їх кілька.
Підморгуєш до мене крадькома?
Ти, котику, - рудий, товстий, красивий,
А я вже розпрощався із п`ятьма
Десятками. І чуб давно посивів…
Ти справжній знаю, друже, ловелас,
І кожен день шукаєш іншу кицю.
Хоч в мене вогник до жінок і не погас,
Та уночі мені погано спиться…
А от недавно я таке утнув:
Коли яка поетка вірш напише
Про тебе, Рудику, то я її одну
Картину намалюю. Ніч і тиша
Мені у поміч! Зараз розпочну…
Забаглося одній бо пані квітів
У глеку глиняному. Не збагну –
Чому лиш це? Та хто збагне піїтів?!
Вже спину випростовуєш руду
І позіхаєш, ідучи з кімнати?
Ти зараз лапки вверх і все, заснув!
Мені ж до ранку натюрморт писати…
Осінній монолог художника
Привіт, друзяко! Ти чекав мене?
Мовчиш і трешся боком до канапи…
Давай, залазь! Ніхто не прожене,
То ж заспокойся, Рудику! Дай лапи
Твої погладжу. Не моя вина,
Що ти один зостався. На палітру
Наносив фарби я, а із вікна
Мені заграла осінь у трембіту.
І я пішов на поклик той! Блукав…
Все думав, де сховатися від світу?
І дума та обтяжливо-гірка
Пекла єство моє несамовито.
Ні, не знайшов, хоч довго я ходив
Кривими вулицями. Був у парку
І трішки, знаєш, заздрив молодим,
Що цілувалися на лавці в закамарку.
Вже спину випростовуєш руду
І позіхаєш, ідучи з кімнати?
Ти зараз лапки вверх і все, заснув!
Мені ж до ранку натюрморт писати…