Містина дика, таємнича,
Але понурості не чути,
Це є у хащах так величча,
Що в них бажав би ти здобути?
Там лагідна, задумлива краса,
Там щось таке, що скрито від очей,
Русалка поправляє волоса,
І хтось виводе зірки для ночей.
Старезний ліс густий, мовчазний, сумний,
Предковічний, він життям кипить,
Він хоч лякає, але дуже вже розумний,
У ньом ховається і розум, щастя мить.
Галява так простора, величава,
Дуби розмову похопають вітру,
І по траві краса ступає мов би пава,
Все піддається лагідному весні зіру.
Яро-зелена драговина,
Сміється ліший ніжками махая,
Він так сміється мовби-то хвилина,
Мавкочок до себе созивая.
Струмок біжить прозорий і блищавий,
Вологу втім даруя, спокій в нім,
Як хлопчик приховався у траві кудрявий,
З ним грає як дитина лісовая тінь.
Узлісся, зеленіє перший ряст,
Сон-трава, проліски квітучі,
Дерева голі, суховина хоче впасть.
Требо пильно придивлятися ідуче.
Туман розбігся, знов вкриває землю,
Щось ворушить, тополя самотна,
Зникає тиша, промені струмочок гріють,
Краса, краса вродлива, мовчазна.
****
Броджу, шукаю, що шукаю, те сама не знаю
Моя хатина- темний ліс,
Я в ньому народилась жити,
Мене повила тишіна,
Я ще не встигла полюбити.
Мала, сіренька, знов голодна,
Міцними щелипами клац,
Звірина не злякає жодна,
І не похопить жоден глаз.
Що в тім питати? я цариця!
Заповню вщерть кістьми звірів,
Так, здогадались, це вовчиця,
І ліс мене на те створив.
Ти не чекай, не буду вірна,
Не буду лагідна, покірна,
Бо я не пес, я сірий вовк,
Мій шлях далекий так і довг.
****
-Де ти барився, я шукав?
Вовчицю по полудню бачив,
Коли по лісу заблукав,
Хвилину проводжав ледащу.
Приліг щоб відпочити, жах,
Повзе сіренька і маленька,
І вогники в її очах,
Злякалась і втекла хутенько.
Злетіла зграя з очеретів,
Пташків що мирно спочивали,
Вони вовчицю теж почувши,
Ще голосніш почли співати.
Вода б*ється в береги,
Друже, любий, допоможи!
-Божевільний, це ж вовчиця,
Втече з пальців мов водиця.
-все одно її спіймаю,
Поки вона не народила зграю.
****
Перловий віночок,
Зплемо із квіточок,
По ставочку блукаєм,
Про любов гадаєм,
З ким ми будемо кохатись,
З ким життя все милуватись,
Від кого діточок придбаєм,
Серце мліє кого ми згадаєм.
Вода не держе сліду,
За нею, з нею піду.
Там хлопці вже чекають,
Дівчаток виглядають.
Хопай, хопай віночок,
Змовчить про те ставочок,
Чиє ім*я на ньому,
Не скаже світу всьому.
Хтось виринає із води,
Русалонька, це мабуть ти?
=Та ні, це я, живе дівча
Стаєм у танок в це миття.
****
Весна поступила, дні минають,
Все в узлісі просинає.
На прогалині світло,
Сіре щось, немов, дитина,
То під сонцем розлягло,
То розбіглося, хвилина.
Перескоче квітку, хап,
Знов лягло, яка вродлива,
Це вовчиця молода,
Вона сита і ігрива.
Ліс повитий, мов серпанком,
Озеро у берегах,
Щось шепоче: з добрим ранком;,
Як би не існує жах.
Так життя бурлить яскраво,
Казка, що про те казати?
Тут у лісі все цікаво,
Нащо кращого шукати.
Де-не-де, по верховіттю,
Вітер пісеньку співає,
І хитає так тополю,
Далі пташку догоняє.
****
Вона цікава і вродлива,
Молода, швидка, стримка,
Вільна, навіть горділива,
Часом так бува сумна.
У ночі, коли всі спати,
Полягають у домах,
Вона виє щось про краще,
Що не зможе оминать.
Вона виє про майбутнє,
Кличе добре у житті.
Пам*ятає все минуле,
Як засталась в самоті.
Старий дуб- її хатина,
Батько, мати, сестра, брат,
Це і є вовків родина,
Постріл почина лунать.
Скаженіють старі вовки,
В щелипи схопив малих,
Лиш вона під корень втислась,
Залишилася в живих.
Довго час минав за часом,
Пам*ятає страшну тінь,
Те обличча що вбивало,
І мовчазну неба синь.
Підійшов він к корневищу,
Обернувся навкруги,
Палкою усюди штовхав,
Інший робить навпаки.
Обійшов вовчицю, вовка,
Вовченят поклав в мішок,
Придивлявся все навколо,
Потім геть собі пішов.
Той все палкою штовхає,
Щось шукає, щось кричить,
Далі вогник запалає,
Жах, усе горить, блищить.
Вовченя задком все глибше,
Скалить зуби і мовчить,
Мабуть, навіть, і не дише,
Дуб ховає, не горить.
Розлютилося людина,
позбирав тотешний лист,
Заповняється глибина,
Чує знову кулі свист.
-Йдемо, час вже вирушати,
-Бачив я ще вовченя,
-Якщо схоплять посаджають, я вже йду,
-Гори сміття! клятий дуб, я дійсно бачив,
-Ти б за це що є віддячив,
Йдемо, зараз бо прийдуть,
Те що є в нас позберуть.
****
Чим бавиться вона коли одна,
Про що міркує в таємничу нічку,
Чому вона буває так сумна,
Кого там бачить заглядая в річку?
Коли хопає язиком води,
Коли навострить вуха пильно,
Доріжку протоптала вже куди,
У хащах ходить неспіша, повільно?
Кого чека, чий слід вона почула,
Кому віддала серця бій,
Вона тепло його хоча б відчула,
Чи похопила таємницю дій?
Він вперше тута, він з далека,
Щодавно в лісі заблукав,
Рока рахує знов лелека,
Він дощ лише перечекав.
Хотів побігти далі, ні,
Повітря щось йому відкрило
Побачив очі він сумні,
Лісів цариця зупинила.
Розперло подих, це краса,
Яка хода, так, чарівниця,
Їй всі підкорються ліса,
І він вкохався і... вовчиця.
****
Коли душею платять всі жінки,
За те кохання, тож бо я щаслива,
Коли лунають до нього думки,
І він вважає що я є вродлива,
Коли душею душу викупають,
На світ з*являється мале дитя,
Коли теплом цю кріхту обгортають,
Бажають зупинити це миття.
Візьму до себе каяття до вічно,
Хоча що може бути кращим в світі,
Коли співає серце мелодично,
Лише для нас барвисті, лише для нас ці квіти.
****
Ось тут у лісі, хто ж мені тут мати,
Кого я батьком називати смію,
Хто буде в хащах лісових мене чекати,
Хто як дитину обгорне зігріти?
М*якеньким устелила собі ліжко.
Але лягати щось не поспішаю,
Мене кличе темряви доріжка,
Я на щастя часто так чекаю.
Здається часом самота,
Мені як ненька, як колиска в ночі,
І навколо все літа, літа,
У неї як у неба сиві очі.
Снились самоцвіти у ві сні,
Снилось щось таке що не промовиш,
Снились квіти, квіти снилися мені,
Негаразд мені, хоч якби ні бажав, не зробиш.
Зіроньки спадали з неба тихо,
Лісовик збирав їх до купи,
Щось по шляху незримо бігло, бігло,
У ночі незна ніхто нудьги.
Рясне намисто одягає небо,
Серпанок-місяць у коло танок,
А тиша не бажає уступати вперто,
Вже поспішає взяти право ранок.
Лягаю спати, де-не-де світає,
Мене зовуть у спокій сумні мрії,
Зі мною самота із тишою лягає,
Заплющую повільно вовчі вії.
****
Щось груди крає, я голодний,
Блукаю тиждень в цьому лісі,
Здається всіми так забутий,
А у ночі співаю пісні.
Хтось відповів, це диво, спів!!!
Не бачу але чую голос,
Я щось знайоме так відчув,
Від хвилі щастя аж поповз.
Проповз вже глод що рожевіє,
Калину що мов дівка красна,
А сам дихнути не посмію,
Малина посозріла рясно.
Ось і вона, яка гарненька,
Не виповзаю із малини,
Посклала лапки і сумненька,
Не ворушусь, ідуть хвилини.
Унюхала! зірвалась з міста,
Блиснули щелипи міцні,
А я з малини визираю,
Вовчиці так бува чудні.
Зника, постій, візьми з собою,
Я дуже добрий, втім повір,
Давай знайомитись, ти за вербою,
Також як і ти - я звір!
Та стій же, що тебе лякає,
Чому? так прикро, гаразд, йди,
Але твій профіль повертає,
Куди бажаєш відведи.
Лише не кидай в цьому лісі,
Я вперше, дика рожа б*є,
І терн шкребе немов із злісті,
І палювання все псує.
Усе хизується красою,
Лиш я голодний, дуже злий.
Мені щастить зустрітися з тобою,
Хтось направляє шлях до тебе мій.
****
Сходить місяць, темрява прозора,
Ми ведемо життя в ночі,
Минає час-за-часом, стежка довга,
Там, у горі, зірки як глядачи.
Час дивиться задумливо, штовхає,
На роздуми, на щось таке таємне,
Нічого нас у лісі не лякає,
Бо тут життя своє, приємне.
Хіба царівна лісова,
Змогла би зупинити час,
У ранку стане удова,
А зараз, зараз все для нас.
Вона була йому як рівна,
Вона чекала на нього,
Він цар, вона лісів царівна,
Нікому не дадуть свого.
****
КОЛИ НАДІЯ Є, ЖИВА НАДІЯ,
кОЛИ КОХАННЯ ЗАПАЛАЄ У ДУШІ,
кОЛИ БАЖАННЯ ЖИТИ Є РАДІЯ,
нЕМОВ В ТАЄМНОМ ЦАРСТВІ В ЦІЙ ГЛУШІ.
і ВЖЕ НЕ СОРОМ ОБГОРНУТЬ МІЦНЕНЬКО,
щОСЬ ДУЖЕ ТЕПЛЕ, БЛИЗЬКЕ І РІДНЕ,
вОНО БІЖІТЬ ВІД ТЕБЕ ТАК ХУТЕНЬКО,
тИ ЗДОГОНЯЄШЬ, ГРАЄШ, МОЛОДЕ.
Промовити на це кохання: згода!
І ехо відповість тобі про те,
Що буде дуже щира нагорода,
Що почуття є вожливіш за все.
Надія є, коли жива надія,
Що на шляху було,
Заспіває соловей про те радія,
Що час найкраще для когось дало,
Там щось урочисто лунає,
Пісня до гори озветься.
Народилась, народилась зграя,
Вовчою родиною це зветься.
****
Далеко шляхами, тернами,
Ми біжемо у блакить,
Усе поростає вересом,
Зникає стара, нова мить.
Може зустрінеться з часом,
Те що колись бува,
Нове життя прокидається,
Зника кудись самота.
І швидко полине піснею.
Відгук душі в тиші,
Щось розквітає квіткою,
Терпка дуже полинь.
Так ми спітка тую долю,
Тихо заглянем в долонь,
Щоби побачити волю,
Щоб запалать як вогонь.
Бігти по чистому полю,
Міцно тримать бок-о-бок,
Далі прогнати недолю,
Боротись за кожен свій крок.
Втім буде та доля жадана,
Лісів країна кохана.
Бережіться вовками віками,
Не зникне краса їх роками.
****
Дощі, у осени завжди дощі,
Такі дрібненькі, холода,
Вони, немов, перлина на землі,
Їх щось таємне у яскраве оберта.
Якщо прислухатись- чарівна пісня,
А то колиску мов почуєш,
Як гарно, гарно як то після,
Ти теж колись сиє відчуєш.
В темном лугу все замовкло,
Геть бігут куди-то хмари,
Листя падає до долу,
Восени всім спать лягати.
Розвиває павутиння,
Гуси дикі відлітають,
Круки в купу позбирались,
Голоси їх крізь лунають.
Лиш маленьким вовченям,
Це нове і не знайоме,
Все цікаво тут і там,
Тепло біля вовка-татко, добре.
Спить вовчиця, у ві сні,
Бачить все що забажає,
Бо то є яскраві сни,
Вона мрії сну ховає.
Прокидається, мовчить,
Вовченят своїх обнюхав,
Вовку-батькові скулить,
Щось приємненьке на вухо.
Він лизнув її у морду,
Носом підштовхнув в боки,
Розтяглась, смокчить малече,
Смокчуть молоді вовки.
Кладе на лапи татко-вовк,
Задумливо свою мордяку,
Він обмірковує про те,
Як зимувати, де відтяти.
І знову бачить весняний той рай,
Знов чує співи солов*їни,
Знов просинається весь край,
І він в ось цій своїй родині.
Але вже молоді вовки,
Повиростали, всі здорові,
Кудись-то линули думки,
і Кличуть, кличуть їх дороги.
Візг, вовк здрогнув,
Марні думки,
Вовчиця мати миє сина,
Вони сіреньки і малі,
Це зовсім ще сліпа дитина.
****
-Учора, біля селища вовчиця,
Корову з*їла, ми знайшли кістки,
Вважаю що вона не зупиниться,
На палювання йдуть чоловіки.
-Але вона не зачепила жодних,
Хто в цьому лісі тоді заблукав,
Не розігнала діточок з жінками,
І вовк тоді нікого не злякав.
Усі співали, танцювали в лісі,
Залишили сміття, ломали квіти,
П*яні були і почали там битись,
Ось п*яних і злякались тоді діти.
-Ти завжди захищаєш вовка,
Вони тобі що мов би рідні,
-Твоя душа сліпа, жорстока,
І роздуми твої огидні.
Твоє бажання- палювання,
У тебе очі дуже хижі,
Тобі так до вподоби всі страждання,
Це роздуми
=Ти тише.
****
Стояла нюхала я осінь,
Вона зі мною розмовляла,
Вона у мене ні про що не просить,
А я, а я на щось таке чекала.
Поряд мене повзають малі вовки,
Співають пісню про своє, майбутнє,
Мої вітають в даленні думки,
І ворушить таке давно забуте.
Мені би з піснею літати,
А може пісней тою стати,
Змогла я вижити, кохати.
Але не можу про майбутнє забувати.
Не можу, колокол дзвонить.
Які чудні ці люди, дурні,
Поспішають живе вбить.
А потім молять щоб забути.
Щоб замолить свої гріхи,
Переконать щоб долю в краще,
Палають дорогі свічки,
І обрис дивиться ледащо.
Здається байдуже все їм,
У них холодні дуже очі,
А души мертвих поряд з тим,
Хто їх забути був охоче.
Знов дзвонить колокол, не жарт,
Про молодощі нагадали,
Були і зустрічі, і любих втрат,
Про що вони тоді співали?
Ми всі співали хто про що,
А я бажаю пісней стати,
Отож бо є ото воно,
Бажаю піснею вітати.
****
Нам потрібно час вислухати,
Нам потрібно робити нове,
Когось родити, когось ховати,
Не усе залишиться живе.
Все зникає немов не бувало,
Позмінять закони життя,
Нам дається часу замало,
Все уходе туди в небуття.
Нам потрібно мить похопити,
Речі лагідні шепотіть,
Нам потрібно когось зустріти,
Від чогось когось зупинить.
У хвилині зникає імення,
І руйнують на віки міста,
Підіймає, спадає святиня,
Це і є нова ідея свята.
На землі все так марно і хибне,
Лише зорі завжди ясні,
Лиш вони не змінили обличчя,
По якому шляху к ним піти?
І залишитись жити навічно,
З верху слухати гучність води,
Про це мріє і звір, і людина,
Кожен з них бажає туди.
****
Запалало вогнище яскраве,
Так багато людей прийшло в ліс,
Це нікому з звірей не цікаво,
Поховались бобер, білка, лис.
Кожен швидко зникає у хащах,
Лає пес підіймая хвіст,
З них не ходе ніхто ледащо,
І лунає то там, то там свист.
Таємницю порушили лісу,
Зневажають закони звірей,
Крає постріл широку тишу,
Чи немає души у людей?
Полювання- жорстокоє слово,
Земля зіллям дрібним повна,
Але людська рука- недоля,
Похилилась береза сумна.
Хтось сьогодні загине залишив,
По собі лише пам*ять в книжках,
Червона книга тому не зрадіє,
Що ви робите люди? це жах!.
Обіймає звірятко матусю,
Зрозуміти вважаясь її,
Звіри гублять останню надію,
Що застануть сьогодні живі.
****
Зелений шум, дерева гне повітря,
Хутко день зміняє день,
Розквітає так яскраво квітка,
Сонечко дарує промінь а дерева тінь.
Все сміялось і бриніло,
У ночі веселая луна,
Свої казки кращі говорила,
Зіронька це слухала сумна.
Байдуже їй, хочеться на землю,
І бажання поховав в душі,
-Він вважає що йому я вірю,
Як чудово у лісів глуши.
Позихала зіронька, робила,
Вигляд що цікаво їй все те,
А бажання птиця мов стокрила,
До себе кличе, змовкне, з далени зове.
Починає новий день, зникає,
В м*яку хмарку зіронька лягає спати,
Ліший полісу блукає,
Вважіться русалоньку гукати.
****
На вушко прошепочу тобі про те,
Що так давно співали мені мрії,
Бажаю пам*ятати це нове,
Все нове, повітря, сонце, квіти.
Тобі таємно, тихо шепочу,
Про що? та я сама про те не знаю,
Я чую, чую і тебе хочу,
Я чую, знаєш, все твоє приймаю.
Бажаєш, проспіваю про любов?
Ні? добре, буду мовчки поряд,
Хоча, що є таке любов?
Підіймаю чи опускаю погляд.
Багато говорить нащо?
Нащо цей марний і порожній звук?,
Я мріями вітаю високо,
Не маю в тім ні крихти сумнівів, це звук.
****
-Навіщо ти дитину взяв?,
-Це полювання, хай звикає,
Нехай бо знає що звірям,
Володарі ми, не лякає,
І хай звикає постріл чути,
Хай дивиться у очі мертвих,
Він зрозуміє де здобути,
Шкіру, м*ясо
-Який впертий.
Тобі казав не брать його,
-За це я сам відповідаю,
Тут буду сина вчить свого,
-Я з себе відповідь знімаю.
****
Якщо ти сам- не довго збитися з путі,
Тому тримайся, вовченя, в гурті
Роби стрибок і придивляйся пильно,
Якщо повзеш- то дуже так повільно
Куди побіг? це не твоє житло,
Якого лішого в болото потягло?
Це вовченя немов не з нашой зграї,
Він у якись-то інші ігри грає.
Чогось блукає довго по болоту,
І нюхає той шлях у серці обгорнув турботу.
Він знов побіг, русалка мабуть кличе,
Зника малий з очей і чую постріл свище,
Собаки лають, звіри поховались,
Птахи із гілок швидко поздіймались,
Швиденько всі у корневище дуба,
Малий в болоті, я за ним щоб притягти за чуба.
Хуткіш в болото за малим вовчиця,
Бо треба всім ховатись, досить на сьогодні вчиться.
****
Старезний дуб, ось знов я біля тебе,
Це помилкой було залишити її,
Вже не впущу, зніму з них шкіру, ледве,
Ступаю щоб не чути шелест від ноги.
Подалі синку, він також трима рушницю,
Малий ще, років десять і смугляв,
Все чуємо, все, все по листю,
Немов би народились в цих лісах.
Натягнута вже стрічка і пала кострище,
Із корневища сіре визира,
Втім мрія здійснена: загине вовк, вовчиця,
І як би то природа зна про це, сумна.
****
Дихати, бажання дихати, повітря,
Я мріяв кращу долю вовченям,
А там, в болоті, любая вовчиця,
І. мабуть, не зустрітись більше нам.
Нехай вона залишиться живою,
Нехай її наш син оберіга,
Повітря, дихати, повземо всі малі за мною,
Нам треба виповзти з палящого житла.
Ось добре, майже доповзли к болоту,
Ні, ні, цей постріл, де болить?
Загинув перший вовченя і другий ... третій,
Хоча ще третій щось таке скулить.
Все, досить, зупинити це страхіття,
Що трапилось, ще постріл в інший бік,
Так заважає подивитись дим із листя,
Він ріже очі, хтось з*явився, зник.
Не може бути, ні, я в це не вірю,
Чому лежиш ти? подивись в мій бік,
У тебе сльози на очах, ти мала в них надію,
І я до теплих, до живих очей я звик..
Чому, чому блакить така жорстока,
Чому повинні для когось вмирать?
Чому не розуміє ні одна істота,
Що вовки створюють ліса, не треба нас лякать.
****
Так гине марна ця надія,
А я бажала все забути,
Тут грілась проміннєм радія,
І вважилась про те здобути.
А що я маю? мертві вовки,
Нехай коханий буде жити,
Готуюсь, ось стрибок із боку,
Але почула у ці миті.
-Татусь! татусь!; невже це дійсно,
Невже у нього також син?
А я стрибок зробила, звісно,
Змінила напрямок і втім,
Лунає постріл, біль у грудях,
Темніє сонце у очах,
Нехай твій син тут буде гідним жити,
За ради твого сина не помщусь і не творю цей жах.
****
Коли перемогла ворожа сила,
І зламані закони всі життя,
Залишилась лише надія,
Але й вона уходе в небуття.
Здолали все, немає сил до бою,
Хто знав про те що це прийде?,
Хвала, параска ... ні... прокляття хай герою,
Щоб кожну мить він пам*ятав про це.
Щоб жоден не давав йому покою,
Щоб він шукав як перлу у морях,
Ганьба, ганьба великому герою,
Ганьба тому хто дарував тут жах.
Все так красує у зеленому наряді,
Лиш скляні очі вбитих дивляться в блакить,
Повбили мирних жителів лісів і раді,
Чим провинили всі вони, навіщо проти них ось так грішить?
На спів веселий не озветься гучно,
Довго пам*ятатимуть дуби,
Постріли лунали швидко, лучно,
Отож бо і воно якби.
Якби прокинулися мрії ліса,
Нащо вже ворушити те?,
Невчасно обірвалась чиясь пісня,
Хто знав її, колись почне?.
****
Зустрілись очі: вовченя, дитина;,
У кожного свої думки, своє життя,
Це була лише мить, лише хвилина,
А що надалі? далі вороття
Не буде, все покриє димом,
Зробив дитина постріл в вовченя,
Що виповзло з болота і дивилось,
Як гине, гине вовчая сім*я.
****
Злютився вовк: нехай твоя надія,
Загине з нами разом, цей хай ліс,
Всміхнеться помсті, хай усе радіє,
Отримай те, що нам сюди приніс.
Твій син помре із нами, полювання.
Для тебе буде страшним як жахіття,
Нехай як наше- так твоє помре чекання,
Нехай для тебе теж мовчить блакиття.
І я помру, лунає постріл, добре,
Хоч боляче але все добре, втім,
Забуду все що було, може,
Ти після цього вже не будеш злим.
І будеш розуміти, пам*ятать довічно,
Твій син загинув- втім твоя провина,
Багаття так яскраве, мелодично,
Горить, горить старезний дуб, наша хатина.
Загинула вся вовча зграя,
Поряд з ними хлопець теж лежить коная.
****
Чим розвіять лісів тугу?
Забувається усе,
Постирало з часом смуту,
Розповідь мою про те,
Але в лісі все ж блукають,
Души вбитих вовків тих,
Комусь людям помогають,
Гублять тих хто когось вбив.