Небо ллється дощем, наче шепоче сповідь.
Він земний, а не вишній, та наче живий.
Ще недовго і місто накриє повідь,
І вже світ буде голий, та наче новий.
Наче старий монах, сповідається мовчки,
Грішні думки свої ріже шум блискавиць.
Наче там, угорі, хтось розтавив дзвіночки,
І стріляє з невидимих оку рушниць.
Небо ллється водою до самого низу...
І в думки, і в бажання вода попада.
Наче губи до губ, краплі землі торкаються,
Наче губи до губ, до землі припада.
Ллє за наше життя, що ми пишемо самі,
І не жде на відмову гучних покаянь.
Пише пісню землі, наче кардіограмму,
І розказує світу низку знов примовлянь.