А я її по справжньому кохав,
Недобрі люди з злими язиками,
/Тоді із нас про те ніхто не знав/,
Як марево, повстали поміж нами.
Я знаю, що і я їй любим був,
І спільне щастя вже не за горами.
Чому ж тоді, чому ж я не збагнув,
Що люди ті стояли поміж нами?
А ми, не розібравшись в чому суть,
Дров наламали. Ой… Та як багато!
Що рани ті ніяк не заживуть,
Що стільки літ доводиться страждати.
В собі не розібравшись до пуття,
Крихкий місток спалили за собою.
Нас назавжди розкидало життя
І спільна стежка заросла травою.
Були ми легковажні, молоді.
Ніхто із нас не був тоді «пророком».
Зламали долю ми свою тоді,
Як гілку об коліно, ненароком.
Отак згубили ми свою любов.
Назад вернути, вже нема надії.
Я згадую про неї знов і знов.
Хто не кохав, мене не зрозуміє.
18.08.2017.