Тогда нам было не до смеха.
Ночь подняла негаданно завесу -
белая симфония снега
плыла над верхушками леса.
А лес, как в дрейфе шхуна,
скрипел, во льды одетый...
И парень, настороженно юный,
сказал смущённо, как взрослый:
- Ты песня моя лебединая,
любовь моя последняя..
В таком возрасте люди,
как в последний раз, любят.
Ведь это дело амбиций -
как сон, промелькнула жизнь.
Подростки для солидности
прошлое иметь должны.
Завьюженные паруса
свисали, как ботва белая...
Я тоже ему что-то сказала,
и тоже невесёлое.
Была любовь фатальною,
словно из драмы Ростана...
Я только снег и помню,
тот, что давно растаял.
Белую симфонию снега,
во льды одетую шхуну...
А нам с тобой - до смеха!
А нам с тобой - негрустно!
И хорошо тебе, и весело
на белом свете жить.
Ты только, как все воскресшие,
не любишь про смерть говорить.
И прав ты, наверно.
Прошлое в лёд вмерзает.
И уже не декорация это...
Снега симфония белая.
До утра вьюга выла,
крыло об лес сломав...
Ты - моя любовь первая.
А последняя уже была.
Оригинал:
БІЛА СИМФОНІЯ
Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу –
біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий…
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:
– Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання…
В такому віці людина
завжди кохає востаннє.
Бо то уже справа гідности –
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
мусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка…
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.
Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана…
Я тільки сніг пам'ятаю,
отой, що давно розтанув.
Білу симфонію снігу,
шхуну, в льоди закуту…
А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою не смутно!
І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.
І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація…
Біла симфонія снігу.
Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило…
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було.