Іван Вазов
Одному болгарському писальнику
Ти, писальнику невтомний, звідки міць твоя й потуга?
Без упину пишеш драми, рим шукаєш день при дні,
двійко слів тобі скажу я на правах старого друга,
не розсердишся, мій друже, не розгніваєшся, ні?
Те, що пишеш для народу, хай в душі твоїй доспіє,
надихне тебе — вже потім віддавай на людський смак!
Бо з дурного чтива дурень тільки більше ще тупіє,
а розумний — той сміється. Варто з музою отак?
Ти оманливим спокусам не піддайся — їх чимало,
автор дуже рідко може дослухатись до загалу:
бо якщо дере він носа, все зведеться нанівець!
Не хапайся і не квапся — то є вихват, ще й дитинський,
до роботи з честю стався, як митець старий афінський
статую різьбить; то й скажуть: не писака він — творець!
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Иван Вазов
Към един български списател
Ти списател неуморний, що без спирка със перото
книги пишеш, съчиняваш драми, стихове редиш,
ако бих ти казал прямо две-три думици, каквото
същ и искрен твой приятел, щеш ли да ми се гневиш?
Туй, що пишеш за народа, чакай в тебе да узрее,
да те въодушеви то, па тогаз му го предай!
Че несвястно четмо прави простий още да тъпее,
а разбраний да се смее. Твойта муза туй желай?
Не се самооболщавай и не вярвай думи частни,
че нарядко бива автор с публика да са съгласни:
че кога се той мни гений, тя го има за кърпач!
В работа си бръз не бивай, че туй навик е детинский,
с почит взирай се над нея, кат художник стар атинский
в статуята си любима; тъй творец си, не писач!