Коли-небуть ти все ж таки встигнеш на потяг.
Тоді я звикну ростити квіти в твоїх чоботях,
Щомісяця до них співати мантри,
А потім вижену себе з хати.
Ти майже повернешся, майже зазірнеш в вікна,
Але затулятиме очі тобі перекошена стріха.
Побачиш, зелено. Нема вже простору.
А потім виженеш себе з розуму.