Людмилі Давиденко
16.07.2017
Три вірші вже не напишу ніколи.
Зустрівся-попрощався з ними вранці.
Три повноцінних, гарних, три обранці.
Прийшли поволі і пішли поволі.
Я ще дивлюсь услід, та не покличу
три вірші – три несправджені надії.
Три вірші промайнули, наче мрії.
Трьох друзів світлих нечіткі обличчя.
Один, здалося, був палким, як юність.
Той, другий, був дорослим і спокійним.
А третій – зрілий, мудрий, мов біблійний, –
міг сенс життя розшифрувати в рунах...
Ту зустріч вранці я запам'ятаю.
Як радість. Як спроможність поетичну.
Уранці зустріч з віршем – добра звичка.
Як добре те, що я цю звичку маю...
Три вірші... Три... Яких уже не буде.
Прийшли. Пішли. За ними не сумую.
Я знаю: вірші інші заримую –
не всі вірші назавжди, як і люди...