Із лігвища змієва,
Із міста, із Києва
Узяв не дружину, - відьмачку.
А думав – бешкетницю,
Гадав, що шибеницю,
Веселу пташину-співачку.
Покличеш – насупиться,
Обіймеш – зіщулиться,
А місяць зійде, - тихо мліє,
І тяжко зітхає,
Неначе ховає
Когось, і втопитися мріє.
Товмачу: хрещеному,
З тобою по-вченому
Мороки на часі багацько;
Ти млосність закинь
В Дніпро, в глибочинь,
На Лисую гору відьмацьку.
Мов голки напружує,
Все слабне, нездужає,
І шкода її винувату,
Пташину підбиту,
Березу підриту,
Над прірвою, богом закляту.
Николай Гумилёв
Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
А думал — забавницу,
Гадал — своенравницу,
Веселую птицу–певунью.
Покликаешь — морщится,
Обнимешь — топорщится,
А выйдет луна — затомится,
И смотрит, и стонет,
Как будто хоронит
Кого–то, — и хочет топиться.
Твержу ей: крещенному,
С тобой по–мудреному
Возиться теперь мне не в пору;
Снеси–ка истому ты
В днепровские омуты,
На грешную Лысую гору.
Молчит — только ежится,
И все ей неможется,
Мне жалко ее, виноватую,
Как птицу подбитую,
Березу подрытую,
Над очастью, богом заклятую.