Петя Дубарова
МОЄ ВІКНО
Кожний день літа був світлою краплею, що стікала по моєму вікну. У кожної з них був свій власний колір. Вранці я розплющувала очі, з яких теплою парою дихав сон. От тоді й народжувалася одна з них. Чути було, як вона легко стука по вікні, мов маленьке кольорове сердечко пташати, і почина свій короткий чарівний шлях. Моє крихке вікно оберталося на прозору долоню з багатьма кольоровими лініями, по яких вітер намагався ворожити. То був мій чудовий щоденник, О, як мило його мереживні обкладинки – фіранки — намагалися зберегти свою таємницю — світлу й маленьку – наче життя Літа. Тільки не встигли. Моє гарне кольорове віконечко обернулося на тепле свято синіх чайок. Вони так само, як і ми, люди, повірили в рай. І кожна мріяла про те, як упавши мертвою в своє солоне синє гніздо — у море , — здійме, наче легкий повітряний дзвіночок, своє гаряче дихання і сяде на моє кольорове віконце.
Русокосі хмарки розчісували своє м’яке і густе волосся і хотіли йому сподобатися. Задивляючись вечорами на нього, я відчувала, як тіні його кольорів тонуть в моїх очах. Відтоді мої очі найяскравіші.
Та одного разу надійшов дощ. Він страждав від того, що його краплини — це просто безбарвна вода. Він із люттю в серці стукав у вікно. Його краплі линули багатомільйонним військом. Покотилися смертельно поранені кольорові краплини по моєму вікні. Злилися в маленький темний струмок, що підстрибнув, наче коник, і зник з моїх очей. Дощ щез кудись, забравши з собою вину, а моє гарне вікно обернулося на хвору білу жіночу долоню.
Фіранки потоньшали, помутніли, наче сиве павутиння. Я часто плакала. По щоках мені котилися сльози, і кожна з них була як маленька солона вмируща планета...
Дощ прийшов знову. Від сорому навіть не подивився у моє віконце. Він був нещасний. Спотикався в бордюрах, натикався на дерева, стогнав і насамкінець зупинився тихо під мережаними краями мого віконечка. Став на коліна. Він весь тремтів.
І тепер я відчуваю, що мої очі горять, бо зберегли пістряві тіні від крапель на моєму вікні. Найкращий мені подарунок. Найкращий день зими. Дощ спиває мої кольори. І дивно — він, розмаїтий, не ринув на моє волосся...
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Петя Дубарова
МОЯТ ПРОЗОРЕЦ
Всеки летен ден беше светла капка, оттичаща се от прозореца ми. Всяка имаше свой собствен цвят. Сутрин отварях очи, от които като топла невидима пара лъха сънят. Тогава се раждаше една от тях. Чувах как чука леко по прозореца като малко цветно сърчице на птичка и започва своя къс вълшебен път. Моят крехък прозорец се превърна в прозрачна длан с много цветни линии, по които вятърът се опитваше да гадае. Той беше мой чуден дневник. О, как мило неговите дантелени корици - пердетата - се мъчеха да го запазят в тайна - светла и малка - като живота на Лятото. Но не успяха. Моят хубав цветен прозорец се превърна в топъл празник за много сини гларуси. Те също като нас, хората, повярваха в рая. И всеки от тях мечтаеше как, падне ли мъртъв в своето солено синьо гнездо — морето, неговият парещ дъх ще се отдели и като лека въздушна камбанка ще кацне на моя цветен прозорец.
Русокоси облаци решеха меките си гъсти коси и искаха да му харесат. Вечер, загледана в него, аз чувствувах как сенките на цветовете му попиват в очите ми. Оттогава най-пъстрите очи са моите.
Но веднъж дойде дъждът. Той страдаше, че капките му са просто безцветна вода. Блъсна с яд гърдите си в прозореца. Неговите капки бяха много, като сиви милионни воини. Затъркаляха се смъртно ранени цветните капки по моя прозорец. Сляха се в малка тъмна струйка, която подскочи като морско конче и изчезна от очите ми. Дъждът избяга някъде, влачейки след себе си вината, а моят хубав прозорец се превърна в бяла болна женска длан.
Пердетата изтъняха, помътняха като сива паяжина. Аз много плаках. По бузите ми се търкаляха сълзи и всяка от тях е малка солена умираща планета...
Дъждът дойде пак. От срам не погледна към моя прозорец. Той беше нещастен. Спъваше се в бордюрите, блъскаше се в дърветата, стенеше и накрая спря тихо някъде там по дантелените корици на моя прозорец дневник. Спря на колене. Той целият трепереше.
Сега усещам, че очите ми горят, запазили пъстрите сенки на капките на моя хубав прозорец. Най-хубавият ми подарък. Най-хубавият ден от зимата. Дъждът изпива цветовете ми. И чудно — той не рукна пъстър над косите ми...