Відпускаєш таке золоте волосся
і так пильно збиваєш собі коліна,
щоб ніхто не вагався, чи не/збулося,
поміж сонцеволосих нема невинних.
Поміж срібноголосих нема коханих,
бо джерельні слова, наче смерть, мов виклик.
Підбираєш собі мертві квіти в пару,
що зів'яли для втіхи, яку хтось виплів.
Перемовчуєш слово, неначе чекаєш чуда,
не розтринькуєш сльози, бо відчай на смак як вишні.
Проковтнеш гіркоту – і солоне тепло відчуєш,
і у тріщинках губ усміхнеться німий Всевишній.