Іван Вазов
ПУСТОТА
Пустка в спільстві настала суцільна,
всюди царствує морок і тьма,
пустка душі заповнила щільно,
пустка всюди — просвітку нема.
Сном мертвецьким чесноти заcпали,
голос світлого й доброго вщух,
геть змінились усі ідеали,
владарює рахуба — не дух!
Доброчинність не знає поваги,
честь і доблесть пішли в небуття,
і вважається ницість за благо,
шум навкруг, а немає життя.
Ран старих відступає каліччя,
а нові вже кривавляться знов,
зло подихує нам у обличчя,
ми ж його не вбачаєм немов.
Друг чи ворог? Належне віддати
не дає нам огидливий страх —
«Я люблю тебе!» — чесно сказати,
«Я ненавиджу!» — кинути вмах.
Зачинаємо з криками справи:
«Ідеали!», і «Слава!» і «Труд!»
А цей гамір і блиск — лиш оправа,
перелий – залишається бруд.
Пусто в серці народа сумному,
бур’яніє сердешна земля!
А життя — на початку самому,
день новий світ нам благословля!
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Иван Вазов
ПУСТОТА
Пустота в обществото, в главите,
редом царствува сън или мрак,
пустота във словата, в душите,
пустота пълни всичко у нас.
Чувства светли мъртвешки заспали,
на доброто не чуй се гласът,
нов кумир замени идеали,
и разчетът владей, не духът!
Трудний път на честта в тръне срасте,
доблестта няма вес, нито ход,
ври борбата на низките страсти,
има шум, ала няма живот.
Прежни рани зарастват безследно,
нови, страшни отварят се веч,
злото дъха на нас с лице бледно,
а ний мислим го още далеч.
Друг път мряхме с възторг, днес не важим.
На приятел, на враг ний не щем
«Аз обичам те!» – честно да кажем.
«Аз те мразя!» – без страх да речем.
Всяко нещо ний почваме с трясък,
крещим: Слава! Народ! Идеал!
А тоз шум, а тоз вик, а тоз блясък
преплави ги – остая ти кал.
Пущинак на народната почва,
тръне, плевели... бедна страна!
А животът едвам се започва,
а зората едвам що блесна!