І коли дивився він вдалечінь,
Обіймаючи серцем усю Вкраїну,
Сивий сокіл спав на його плечі,
Сивий кінь хропів, ворушив сивини
Сивий вітер, торкаючись його скронь,
Булаву сильніше стискали пальці,
Аж тремтіла мужня його долонь,
Від сумних думок козака-вигнаньця.
У чужому полі, чужій межі,
Відчував, як пахнуть тамтешні квіти:
"Україно-матінко, розкажи,
Чи підеш зі мною на московитів?"
Та Вітчизна змовчала, мов німа,
Від біди крокуючи у халепу;
З тої миті спокою нам нема,
Як тоді, за Карла та за Мазепу...