Одного разу трапилося так,
Зустрілися в житті Вогонь і Лід,
То був знаменний зустрічі їх знак,
Який залишив після себе слід.
Побачивши Вогонь, Лід закохався,
Той блиск його миттєво захопив,
Він біля вогнища уже кружлявся,
Не відчуваючи в стосунках бід.
А Полум’я танок свій танцювало,
Розпалюючись більше і кружля,
Воно гаряче вже його кохало,
Те міг побачить кожний і здаля.
І милувалось чистотою Льоду,
Прозорістю, що світиться наскрізь,
Не розуміючи, що любить Воду,
Хоча навчали : «в воду ти не лізь!».
Лід споглядав і серце колисалось,
Він танув від тих дивних почуттів,
Тож Полум’я тім тихо милувалось,
А Лід все ближче підійти хотів.
Чим ближче були вогнища обійми,
Тим більше проливалося води,
Вже заливало сукню в танці вільно,
Час наближав обох їх до біди.
І з кожним поцілунком прохолода,
Тушила те яскраве багаття,
Водою заливало ту природу,
Де був вогонь любові і життя.
І що там далі трапилося люди?!
Розтанув Лід й багаття загасив,
Так завжди було і так мабуть буде,
Тут навіть Полум’ю не вистачає сил.