Зазвичай, ти лишав мене, як задощить, щоразу
а казав,- підхватив невідому якусь заразу
і боїшся нас наділить нею з кволим сином...
коли ж вигляне сонце, волав під вікном :
- Єдина!!!
Очі долу, троянди в мій ріст, смаколиків миска,-
шепотів :
- Кохана моя одаліска...
і від щастя сіяв синок,- хвора, мала дитина...
Що ж ти за звір такий? Ясно лиш - не людина.
Бог покликав синочка,- з небес все лило і лило,-
ти сховався, забувся, поїхавши в друге село.
Цілий місяц потому посуха, хоча би дощинка,-
не вернувсь. Гомоніли сусіди - у тебе там жінка.
Через рік під дверима сидиш, як побитий пес?!
Непотрібний нікому, голодний, та щоб ти щез!
Злість у серці згоріла, а у горлі першить і дере,-
він не звір... він - людина... підберу,- на порозі ж помре!..