***
Душа уж к небесам взывает
и ничегошеньки не чает,
ведь ты и сам себе чужой.
Но за тебя молился кто-то -
и удивлённо ты живой.
Всё с той же тугою-тоскою
в миру на кривде и вранье
с пейзажем моря на стене -
в неё ты бился головою
и не пробил... И слава Богу,
когда б пробил, то непременно
упёрся бы в такую ж стену,
но без пейзажа голубого.
И шепчешь ты: - О Боже мой,
как велика Твоя мне милость!
Я потому ещё живой,
что Ты поверил, Боже, той,
что за меня Тебе молилась.
***
Уже квилить душа до неба,
і нічогісінько не треба,
бо ти і сам собі чужий.
Та помолився хтось за тебе -
і ти здивовано живий.
З тією ж тугою- журбою
у світі кривди і брехні,
з пейзажем моря на стіні,
в яку ти бився головою
і не пробив...І слава Богу,
адже пробивши,
в ще одну
в таку ж утупився стіну
вже без пейзажу голубого.
І ти шепочеш: - Боже мій,
яка Твоя безмежна милість!
Та я тому лише живий,
що Ти повірив, Боже, тій,
яка за мене помолилась.