Коли цілую зімкнені повіки,
Усіяні бузковими путями,
Я падаю у Слово, як у ріки,
(Лечу у Лету – це таки навіки!)
Пишу Тебе. Римую до безтями.
Коли жаркими, спраглими вустами
Прицілюєшся в мене, мов Атілла,
Я падаю у Слово, як востаннє,
Даруючи Тобі і душу, й тіло.
Коли волосся ніжно-кучеряве
Лоскоче мої вії і ланіти,
Я падаю у Слово, як у трави,
Полинувши на поклик Афродіти.
Коли Твої левино-жовті очі
Пронизують зіницями вогненно,
Я падаю у Тебе і шепочу:
Мій Всесвіте, вовік гори для мене!