(из рубрики "Поэтические диалоги")
"...не слышу голосов...
не слышу даже
печальных и сочувствующих вдохов
по этой обезумевшей
эпохе..."
Геворк
"подайте голоса..."
Ми всі із лона її вийшли,
А час настане – знову будем там…
Вона нам мати, навіть більше,
Бо все в житті дарує вона нам.
Годує нас вона і поїть,
Дарує радість від своїх красот.
Ми – діти любі, не ізгої,
Нема межі всіх тих її щедрот.
А ми, невдячні, її губим:
Де був раніше сад, стирчать пеньки,
Коптять повітря чисте труби,
І смерть-отрута ллється до ріки.
Поля загиджені нітратом,
Бо жадібність нас душить і гризе.
Пустелею все може стати,
Де був колись родючий чорнозем.
А з атома зробили зброю –
Свій розум загубили ми сповна!
Що ж, земле, скоїться з тобою,
Коли натисне кнопку сатана?
Терпить земля, бо вірить хоче,
Що ми отямимось, що в нас шанс є…
Терпить і дивиться нам в очі
І ніби нам питання задає:
Ти хто – найкращий твір природи,
Чи ти згубивший розум невіглас?
Земля затамувала подих
І молиться з тривогою за нас.