Як важко звикнути до крапель,
коли ще вчора щастя келих,
бездонний, наче літнє небо,
я пив безмежними ковтками,
і навіть лилося на груди
те щастя, що не повернути.
Як тяжко звикнути до тиші,
коли слова багато років
так легко, часто промовлялись,
що дотепер живу відлунням
тих вічних слів, яких не стало,
і тиша – плаче за словами.
І мовчки зустрічаю ранки,
і все обличчя підставляю
під краплі, ті, що залишились,
якими хочеться нарешті
до щастя спрагу втамувати,
бо щастя в тім, щоб жити далі,
хай навіть краплі – повна тиша...