(Перевод с украинского. Автор — Лина Костенко)
Проходит жизнь, не зная корректур,
И час спешит без устали, галопом.
Давно уж нет маркизы Помпадур,
Давно сошла на дно волна Потопа.
Кто знает, что случится после нас?
В какой наряд оденется природа?
Но не устанет мчаться резвый час,
А люди — вновь спешить, считая годы…
Кто хочет, пусть оставит в мире след,
А мы — пройдём и так, неслышной тенью…
Пусть только неба синий взор и синий свет
Любуются и впредь земным цветеньем.
Чтобы не сгинул лес, как дикий тур,
Слова не истощились, словно руды,
Пусть жизнь идёт, как есть, без корректур,
И как напишешь — так пускай и будет.
Не бойся разлепить прозренья веки,
Не бойся правды — это не напасть, —
Страданий словно вздыбленные реки…
Страшись людскую душу обокрасть:
Раз ошибёшься — и уже навеки.
Оригинал:
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки