Моя любовь! Уж миновала вечность,
как я любил. И бредил день за днём,
что всё сплывёт. И память перейдёт
разлуку, что до титла вся изучена.
А вновь иду в ту келью меж ракит,
где тень густая. Снова ждать я буду,
как чувства явятся опять приблудные,
и цнота* превратится снова в стыд.
А там разлуки хватит на двоих,
и хватит радости, немой, без слова, -
всей грудью ощутить, как лучший стих,
свой долг пред прошлым с белым изголовьем;
а там струится пара чёрных кос
и рук твоих, ночною тьмою пьяных,
и трепет уст, от страсти нашей жадных,
и я лечу внезапно под откос
суровой цноты. Под печаль и под
крыло какой-то грешницы-святой,
что даровала этот нам покой,
где страсть не срам и где любить не стыд;
где всё отдать и всё забрать - возможно,
и среди ночи потерять межу
в себе самом... В жену и матерь, в друга
ведёт тебя так щедро и неложно
твоя подруга.
*Цнота - целомудрие (Л.Ц.)
***
Яка любов! Минула ціла вічність,
як я любив. І марив день за днем,
що все спливе. І пам"ять промине
розлуку, геть до коми й титла вивчену.
А знову йду в ту келію між віт
журливої берези. Ждати буду
якісь незвідані чуття приблудні,
де цнота обертається на встид.
А там розлуки буде на обох,
а буде там і радості німої -
всіма грудьми відчути довгий борг
перед минулим з білим узголов"ям,
де ще струмує двійко чорних кіс
і двійко довгих рук, пітьмою п"яних,
і двійко вуст, од пристрасті захланних,
спроваджують зненацька під укіс
старої цноти. Під печаль і під
крило якоїсь грішниці святої,
що дарувала нам такі покої,
де спать не сором і любить - не стид.
де можна все забрати і віддати,
і серед ночі стратити межу
собі самому.
...В друга, в жінку, в матір
веде тебе за руку щедра й журна
твоя кохана.