Лина Костенко. А тишина поёт, словно сирена

Татьяна Шамсиярова
А тишина поёт, словно сирена.
Не нужно воска, я не Одиссей.
И львы уж ждут, и ждёт моя арена.
Пожалуй, жизнь - всегда, как Колизей.

Кто верует, всегда гибли за веру.
И вечный этот спорт придумали не мы.
Тут главное - смотрите в глаза зверю
и просто - оставайтесь вы людьми.

Когда меня потянут на арену,
И зверя на меня натравят,
О, я узнаю невиданную глупость вашу,
и вашу мстительную ярость!

Она во мне, святая моя битва.
Смотрю в кровавый ваш туман.
И палачам своим в миг последний жизни,
скажу, как самый первый из христиан:

- Меня вам сжечь силы не хватит.
Огонь холодный, он уже погас.
И ваши львы мне ноги лижут.
И ваши слуги посмеялись с вас.

Оригинал:

А затишок співає, мов сирена

А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,– це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне – дивитись в очі звіру
і просто – залишатися людьми.

Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!

Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:

– Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.