Нам треба поруч йти.
Не просто поруч – йти в обіймах.
Коли в ногах не стане більше сили йти,
Ми политим на власних, власне, крилах
Від тої надокучливої суєти.
А коли, врешті, небо стягне зорі
І зоряне на небі полотно,
Затисне нас обох навік в обіймах
То вже нікуди
нам
не утікти.