***
Миколі Руденку
Плывёт приглушённо осенний Донец,
мазками на синем ложится багрец,
и ширится тишь. Ты опять над Донцом
стоишь, наклонивши лицо над лицом,
не зная, тебя иль портрет двойника
рисует Творец, хоть струится река.
И можешь заплакать. И вроде из тьмы,
как вспышка далёкая, память весны.
И всё предстаёт, как тогда, как тогда:
как юно лицо...как прозрачна вода...
Но каркает ворон, и ветка дрожит,
и лист за листом и без ветра летит,
и хмурится небо, и холод - волною,
и лес уж к тебе повернулся спиною.
Деревья слились и стоят, как стена,
и дятлу её не пробить головою,
а там за стеною - там даль не одна,
за далью там - даль!.. за стеною...
Пьёт воду туман (а вода - как беда),
встаёт, чтобы снова бродяжить по свету,
седой головою, не зная, куда,
к кому приклониться зимою и летом.
Плывёт приглушённо осенний Донец,
мазками на синем ложится багрец.
От берега тень высока, как стена,
нырнувши, её не пробить головою.
А там за стеной - глубина, глубина,
всё вглубь глубина!.. за стеною...
***
Миколі Руденку
Притишено плине осінній Дінець,
мазками на синє лягає багрець,
і ширшає тиша. І ти над Дінцем
стоїш, нахилившись лицем у лице,
непевен у тому, тебе чи подобу
малює Митець, не спиняючи воду,
і стримуєш сльози. І, ніби в пітьмі,
спалахують спогади глухонімі.
І все постає, як тоді, як тоді,
і юне обличчя на світлій воді...
Та каркає ворон,здригається віть,
і листя без вітру над плином летить,
і холодом віє, і хмариться небо,
і спиною ліс повернувся до тебе.
Дерева злились і стоять, як стіна,
і дятлу її не пробить головою,
а там за стіною така далина,
така далина!..за стіною...
Туман, що напився води, як біди,
підводиться знову блукати по світу
і голову сиву не знає куди,
до кого йому притулити.
Притишено плине осінній Дінець,
мазками на синє лягає багрець.
Від берега тінь, як висока стіна,
пірнувши, її не пробить головою.
А там за стіною така глибина,
така глибина!.. за стіною...