До читача
Все, що сказати хочу, я пишу,
свої думки паперу довіряю.
Поезією віднедавна я дишу,
бо іншого шляху уже не знаю.
Олександр Мачула, „Моя дорога“
Чим довше живеш, тим більше розумієш, що навіть найдовшого відрізку часу, відміряного людині Всевишнім, не вистачить, щоб сказати своїм рідним і близьким все те, що хотілося б сказати. Цьому на заваді стає не тільки швидкоплинність та сумбурність нашого життя, але й особливості характеру багатьох людей.
Я давно жалію, що не встиг сказати всього того, що хотів, своїй мамі. І не тільки тому, що вона пішла з життя тридцять років назад ще у розквіті своїх життєвих сил. Скоріш за все, це сталося б і в тому разі, якби вона прожила вдвічі більше.
В душі я також жалію, що не сказав всього своїм синам, хоча ще маю можливість це зробити; своїм коханим, друзям, товаришам, знайомим, чого я зробити мабуть уже не зможу чи не стану в силу свого непростого характеру.
Літературна творчість, зокрема поезія, на мою думку є віддушиною, таким собі громовідводом, своєрідним телепортом, які дають можливість виправити зазначені помилки чи хоч частково знівелювати особливості характеру людини.
Як і в перших двох своїх збірках, в „Срібних струнах душі“ я пишу про те, що мене хвилює в першу чергу, що я вважаю важливим для себе, своїх рідних, близьких і суспільства в цілому. В творах, збірки в тій чи іншій мірі, відображаються мої погляди на минуле, сьогодення і майбуття. Іншими словами – це те, що я хотів би сказати, але в силу певних обставин ще не сказав.;
Гадаю, що всім зрозуміло, що далі жити так, як живе український народ, не тільки неможливо, а й злочинно, хоча б по відношенню до наших нащадків. Наші „пастирі“ і „поводирі“ це давно розуміють, але я хочу, щоб це нарешті зрозумів і сам стражденний народ України.
Потрібно нарешті прокидатися від летаргічного сну і починати реалізовувати положення Конституції України, зокрема її статті п’ятої, де говориться, що єдиним джерелом влади в Україні є народ. Прийшов уже час усвідомити, що влада існує для народу, а не навпаки.
На моє переконання, в першу чергу потрібно думати над встановленням механізму функціонування державної влади, який би не дозволив недобросовісним її представникам знущатися над народом, а хорошим державним менеджерам, сподіваюсь яких ми нарешті оберемо в найближчій час, стати поганими.
Упевнений, що одним із основних напрямків наведення такого суспільного порядку є виховання, яке потрібно починати кожному в першу чергу з себе, зі своїх дітей, онуків, рідних і близьких. Іншими словами – з безпосереднього оточення.
Що стосується нашого майбутнього – малечі, то на думку приходять мудрі слова моєї бабусі Кондус Марії Яківни, яка не раз говорила моїм батькам, що виховувати дитину потрібно тоді, коли вона лежить ще поперек лавки, бо як ляже вдовж – уже буде пізно. Бажано цей процес починати одночасно з навчання дитини ходити і говорити. Тому в цій збірці я пропоную читачам також новий напрямок своєї творчості – твори для малят „Віршики дідуся Мачули“. Вони розраховані на дітей від двох-трьох рочків до учнів початкових класів включно.
Як говорять у народі, Бог любить Трійцю. З Богом!
Цю збірку я присвячую своїй рідній і єдиній сестричці – Куцак (в дівоцтві Мачула) Раїсі Миколаївні.
З повагою, автор;
Розділ 1. Срібні струни душі
Срібні струни душі
Вдосталь років прожив я у всесвіті цім,
та душа залишається юна.
Маю трьох соколів, маю сад, маю дім
і звучать у душі срібні струни.
Мої думи летять через гори й поля,
під ногами нетоптані вруна.
Буде вічно крутитись планета Земля
і лунати в душі срібні струни.
Пригадаю минулого славні роки,
й дотепер долинають їх луни.
Як учились, любили, немов на віки,
бо дзвеніли в душі світлі струни.
Лину думкою я в нескінченні світи,
як Джордано, з Італії, Бруно.
Назавжди залишуся в душі молодим –
хай лунають в віках її струни!
Троїцькі мотиви
Зійду із потяга на станції далекій
і кинусь у нескошену траву.
Над головою пролетять лелеки –
радію, що у краї цім живу.
Босоніж бігтиму, хай сили не покинуть,
удалечінь, за обрій-небокрай.
Аж доки не побачу ту хатину,
котра для мене стала більш, ніж рай.;
Вклонюся до землі старим тополям,
що бачили мене ще немовлям.
Тут починалася моя мінлива доля,
тут вчився я радіти солов’ям.
Пройдуся садом та попід горою,
де хвоєю ще зеленіє ліс.
Враз мамку пригадаю молодою
і серце стисне болем аж до сліз.
Спущусь до річки, ноги намочу,
загляну крадькома за верболози.
Все, як колись… Присяду, помовчу
та пригадаю радощі і грози.
Село моє, маленька батьківщина,
ти завжди в серці юному живеш.
Тут моя школа, друзі, вся родина
і вдячності моїй немає меж.
Пробудження
Я намалюю перший день весни,
лиш віднайду в душі яскраві фарби.
Хай ляжуть ізумрудами вони,
немов мелодії із чарівної арфи.
Я першу квітку намалюю у яру,
яка до сонця пробивається з-під снігу.
І крапель кришталю весняну гру,
і зеленіючих лугів яскраву книгу.
Я розфарбую ниви і поля,
підбавлю красок у гаї і гори.
Оновлено всміхнеться всім земля
і хвилями заграє синє море.
;
Дорослих підмалюю і дітей,
добавлю людям свіжості у лиця.
Окреслю променями сонце золоте,
хай все довкола знову звеселиться.
Наповню світ я подихом весни,
усе те власним серцем намалюю,
як гімн природі, подорож у сни,
і ту картину людям подарую.
Нитки життя
Життя мінливе, як зимовий день,
ще зранку сонце, та сльота надвечір.
У метушні турбот не до пісень,
не помічаємо ми очевидні речі.
Мелькають миті, місяці, роки…
Як мало ціним все, що нам дається.
Немов попереду у нас іще віки,
немов минуле знову повернеться.
Неначе можна поміняти все,
всі помилки і похибки поправить.
Та течія ріки життя несе
туди, де вічність завжди балом править.
Немовби все можливо позабуть
й почати зранку прожите спочатку,
а в серце втрачене кохання повернуть,
як теплі одягти в мороз пальчатки.
Немовби варто лише побажать
і барвами веселки все засяє
та врунами укриє сіножать,
і все потоне в веснянім розмаї.
;
Невідворотно все ж настане час,
коли ми зрозуміємо – все тлінне.
Життя в кінці кінців навчає нас –
воно коротке, надто швидкоплинне.
Потрібно зберігати і цінить
все те, що небесами нам дається.
Життя тендітне, мов тоненька нить,
а там, де тонко, зазвичай, і рветься.
Тож пийте, друзі, Божий дар щодня,
хай вкриє всіх нас щастя покривало,
щоб не блукати лабіринтом навмання,
щоб вдома воно завжди нас чекало.
Візьми мене в свої обійми
Візьми мене в свої обійми,
я так втомилась пити будні!..
Колюччя з мого серця вийми,
ще жовтень, а я ніби в грудні.
Журбою втомлена, безсила,
розлуками життя багате.
Усмішку знов сльоза зросила,
так хочу серцем обійняти.
Прошу – мене ти обійми,
зігрій теплом своїх очей.
Втомилось серце від пітьми,
холодних і сумних ночей.
Прилинь і поруч залишися,
не розмикай своїх обіймів.
До мого серця доторкнися
і душу забери у прийми.
;
Південна ніч
Ніч на півдні тепла й ніжна.
Гулко, аж дзвенить.
Спить хатинка білосніжна,
в небі хмарка спить.
Сплять черешні, абрикоси
і сусіди сплять.
Лиш черговому матросу
вахту ще стоять.
Чути відголос прибою,
тиша навкруги.
Уквітчалися вербою
бузькі береги.
Хвиля тихо плеще в берег
і стіка в пісок.
Себелів ганяє жерех,
задрімав лісок.
В небі зорі ярко сяють,
як алмазний пил.
Круглий місяць випливає
з-за хмарин-вітрил.
Над Інгулом вітер віє,
грає в комиші.
Дивна музика лунає
у моїй душі.
Сплять мости, депо, заводи.
Тиша полонить
парки, сквери, всю природу.
Миколаїв спить.
;
Осінні почуття
Похмурий день, на серці щем,
осінній парк і ми з тобою.
Удвох під проливним дощем
приречено пливем з водою.
А небо в сірих хмарах все,
не визирне жадана просинь.
Нас в різні сторони несе –
прийшла в стосунки наші осінь.
Нічний Миколаїв
Коли над містом затихає гул
і перша зіронька на небі ледь засяє,
покришить нічка зорі у Інгул
і місяць кришталевий випливає.
Над Бугом верби, мовби рибаки,
закинули у хвилі свої віти.
Із порту йдуть поодинокі моряки,
немає краще міста в цілім світі.
Сухий фонтан статечно задрімав,
Яхт-клуб живе життям своїм вечірнім.
Інгульський міст крило не підіймав,
але традиціям лишається він вірним.
Деінде продзвенить нічний трамвай,
тихцем пливуть в’юнкі автомобілі.
Південний Буг тече в далекий край
й на Стрілку сонно котить свої хвилі.
Люблю я місто рідне уночі,
що після праці ненадовго засинає.
Та сплять не всі, духмяні калачі
до ранку хлібодари випікають.;
А рано-вранці, з першим промінцем,
що зазирає кожному в віконце,
умитий Миколаїв молодцем
бадьоро зустрічає тепле сонце!
З собою наодинці
Не жалкуй за часом, що стікає,
як вода в розпечений пісок.
Вічного життя, на жаль, немає
чи на щастя, відає лиш Бог.
Не сумуй за юності літами,
за коханням, що давно минуло.
Ніби ж мудрість вже прийшла з роками
чи то вічність подихом війнула…
Не бентежся старості початком,
не марнуй життя безцінні миті.
Що не встиг, залиш своїм нащадкам,
в океан буття хай кинуть сіті.
Пройде все: і радощі, і горе,
молодість і сила відквітує.
Хай тебе в різноголосім хорі
лиш найвища нота і турбує.
Даруйте квіти
Жінкам даруйте завжди квіти,
не тільки в свято, для годиться.
Жінки до квітів – ніби діти,
від квітки кожна звеселиться.
Серед турбот і метушні
підійме настрій завжди квітка;
і неважливо, навесні,
зимою, восени чи влітку.
Немає значення, букет
чи лиш одна то хризантема.
Як все одно, малий сонет
чи ціла величі поема.
Важливий факт, бо то – увага,
хай у літах чи зовсім юні.
Для кожної то вже наснага,
враз зазвучать душевні струни.
Жінкам даруйте завжди квіти,
без свят, у будні їх вітайте.
Та воду, особливо літом,
міняти все ж не забувайте…
Вічне питання
Любов і розум – речі несумісні!
Хто б вам там що і як не говорив.
Кохати можуть лише дурні злісні,
бо розум не одне кохання вбив.
Не дарма ж кажуть завше у народі,
що зазвичай любов буває зла.
Трапляється в життєвім огороді,
що покохаєш навіть і козла.
Закохана людина зразу ж сліпне,
враз очі застилає пелена.
Язик листом до піднебіння липне
і в голові, мов ядерна весна.
Не бачиш те, що вчора добре бачив,
простих не розумієш вже речей.;
А погляд твій, як прикував хтось наче
до губ її, до стану, до плечей!..
Готовий ти на подвиги і жертви,
робити те, що вчора не зробив.
Нерідко все оте лиш ради стерва…
То вже ознака – дійсно полюбив.
Досвідчені нам правду кажуть люди:
„Хто любить щиро – завжди той дурак.
Розумний нізащо любить не буде“.
Та без любові в світі жити як?!
Хто відповідь знайде у цім хаосі
на непросте і вічне запитання?
Бо невідомо, що все ж краще, й досі –
буть дурнем люблячи чи мудрим
без кохання.
Життєві контрасти
Життя завжди у кожного своє:
один співає, інший – вовком виє.
Один уповні щастя пізнає,
другий – про нього уві сні лиш мріє.
Життя прожить – не поле перейти.
Про те в народі мовиться віками.
Один спромігся долю віднайти,
другий – згубив її, ще й власними руками.
Усе в житті свій має день і час:
то місяць світить, а то сонце ясне.
Життя дивує несподіванками нас,
воно завжди було і є прекрасне!
;
Божий дар
Прощення попросити кожен має,
бо кожен з нас у чомусь завинив.
А ненависті лише той не знає,
хто у житті ніколи не любив.
Прощення треба лише вам самому –
очистить душу це, добавить сил.
Промовити „прости“, усім відомо,
сказати важко, це не просто пил.
Прощати вміння має з нас не кожний.
Це як благословення, Божий дар!
Лиш добрі люди на оте спроможні,
що не пізнали лицемірства чар…
Немає пісні кращої у світі
Прислухайся, коли душа співає,
нагальну справу їй не підкидай.
Нехай співає! Справа зачекає,
поки летить душа за небокрай.
Поки лунає її голос чистий,
привітно дзюркотить її струмок.
Поки вона в калиновім намисті
нестримним птахом лине до зірок!
Бог дав їй силу до небес злітати
і, склавши крила, у безодню впасти,
відчути щем, захоплено кохати,
перебороти скруту і напасті.
Помо;вчи трішки, бо душа співає,
не наполо;хай ці чарівні миті.
Любов її вустами промовляє
й немає пісні кращої у світі.;
Хай стихне все, поки звучить душа,
замруть полки й снаряд не розірветься.
Хай за душею в неї „ні гроша“ –
вона свята, допоки спів той ллється!
Фотоальбом
Альбом із фото знову погортаю –
згадаю все, що об’єктив піймав.
Вже багатьох на світі цім немає,
та у живих міцніє дружби сплав.
Шкільні роки, весна життя, минуле –
перед очима крутиться кіно.
То, щоб нічого ми не позабули,
згадали все, що ми;нуло давно.
Книжки, екзамени, п’янкі безсонні ночі,
кохання першого такий приємний щем.
А руки пам’ятають стан дівочий,
і ніжні губи, й танці під дощем.
Вступні екзамени і знов безсонні ночі,
нова сторінка в нашому житті.
Перед очима знову твої очі
і постать юна в маминім шитті.
Пальміра, Південь, море, яхти, чайки,
вечірній пляж і хвилі на піску.
Усе уже в минулому, звичайно ж,
та забаритись тягне на містку…
Екзамени, диплом, сім’я, робота,
в ній можна проявити свій талант.
В минулому День армії і флоту,
і сорок років старший лейтенант…
;
А саме дороге – це діти, внуки,
кому і з правнуками вельми повезло.
Маленькими все лізуть нам на руки,
та то в житті для нас найменше зло.
Мелькають сторінки, літа і весни,
із головою поглинає нас фантом.
Поки минувшина ще дійсно не воскресла,
я тихо закриваю свій альбом.
Не ховайте почуття
Своїх ви не ховайте почуттів,
якщо вони до того ж ще й хороші.
А щирих – не ховайте й поготів,
бо їх не купиш ні за які гроші.
Нехай вони дзюркочуть, мов вода,
чи квітами із ваших вуст струмують.
Не вистачає квітів? Не біда –
у справах ваших хай вони квітують!
Хай погляд ваш завжди, як блиск зірок,
несе в собі тепло, яскраве світло.
Щоб кожне ваше слово, кожен крок,
перевернули світ, любов розквітла.
Бо з неї починається усе,
нічого не буває без любові.
Вона на крилах кожного несе,
за хмари підіймає знову й знову!
Любов – блаженство і безсонні ночі
Вона – то лет душі і серця спів,
а то наповнені сльозами карі очі.
Живіть, кохайте, не соромтесь слів.
Своїх ви не ховайте почуттів!;
Котики вербові
Уже й весна не за горами,
усе чутніший її подих,
і сонце з теплими вітрами
частіш кружляє в хороводі.
Весна усім дає надію
на потаємні сподівання –
завітна що здійсниться мрія,
що прийде щастя і кохання.
Вечірнє зазоріє небо
у ледь відчинене віконце.
Почуєш: „Не життя без тебе“
і спалахне яскраве сонце!
І бризнуть промені любові,
поллються почуття рікою,
розквітнуть котики вербові…
Повір це буде все – з тобою!
Ніжність
Мені так личить, любий, твоя ніжність.
Ти одягнув мене у цей наряд.
Вона, немов та світанкова свіжість,
як райдуга, весна чи зорепад.
У твоїй ласці, мій коханий, тану,
немов рікою з кришталю пливу.
Коли торкнеш рукою мого стану,
я вмить злітаю в неба синяву.
Мені так личить, любий, твоя ніжність,
нею уквітчаний день кожен мій і час.
Оздобив ти без діамантів мою вірність.
Я сяю, мов ялинка, й без прикрас.;
Вишневий цвіт
Вишневий цвіт на сотнях віт
серця бентежить навесні.
Вишневий цвіт в саду розквіт
й дари пророчить нам рясні.
Вишневий цвіт на цілий світ,
у пахощах втопає все.
Вишневий цвіт – незмінний хіт,
любов і радощі несе.
Вишневий цвіт на схилі літ –
відлуння весен, як вві сні.
Вишневий цвіт – кохання слід,
він в душу лине знов мені.
Льодохід
Дніпро дрімає в панцері льодовім,
накритий тонами замерзлої води.
Той крижаний полон знесе лиш повінь,
дай Бог уникнути великої біди.
Ураз, як грім серед ясного неба,
могутній долинати тріск почав.
Ріка проснулась, вже скресати треба,
і зрушив лід – поповз, поплів, помчав!
Крижини з гуркотом страшним і ревом
вгризались в кам’янисті береги.
Як сірники ламали вмить дерева,
їм гори шліфувати до снаги.
;
Одна на одну лізли сірі брили
і утворили під мостом затор.
Загату динамітом ледве збили
і знову залунав льодовий хор.
Несе вода той лід в далеке море,
цей льодохід за течією лине.
Нехай нас назавжди покине горе,
із кригою весь бруд навіки сплине.
Кобзаревими шляхами
Сяду мовчки край дороги
під крислатим дубом.
Де кобзар два віки тому
сидів, думу думав.
Думу думав про свободу,
про щастя і волю,
що для рідного народу.
Про козацьку долю…
Про лани широкополі,
про дніпрові кручі.
Як не було щастя-долі,
й зараз так люд мучать.
Кобза ж в душах хай співає
і дзвенить бандура.
Усіх виродків здолаєм,
не поможуть й мури.
Бо бандура, як та шабля,
кобза – наша воля.
Лине пісня над ланами –
то співає доля.;
Останній день осені
Останній день сьогодні листопада
і осені останній в році день.
Останній лист з дерев повільно пада,
і наїжачився старий, трухлявий пень.
Осінні промені нетеплого вже сонця
несміло визирають з-за хмарин.
Бездомний кіт ще гріється в сторонці,
йому стрімкий байдужий часу плин.
Та завтра вже зима затрусить снігом
сади і парки, ніби із перин.
Я силюсь встигнути за часу бігом.
Як довго ще триватиме екстрим?..
Причини дочасного старіння
Ми старієм не від того,
скільки прожито років.
Бо забули ми про Бога,
від образи і гріхів.
Від чекань, що не збулися,
від кохання в маятті.
Від проблем, які сплелися,
як клубок тугий, в житті.
Ми старішаєм не тому,
скільки пройдено доріг.
Ми старіємо від втоми,
як від сонця тане сніг.
Ще від клопотів численних,
від безвиході й нудьги.;
Від турбот-морок даремних,
що здавались до снаги.
Може ці відомі гасла
це й не тема для вірша…
Ми старіємо дочасно –
як пустішає душа.
Життя усе розставить по місцях
На Землю знову я колись вернусь,
як паросток через асфальт проб’юсь.
Любов завжди панує хай над світом,
я вірю, що свого таки доб’юсь.
Ми переможемо чужих і своїх ланців.
Життя – немов вода в прозорій склянці:
хоч з часом рідини стає все менше,
та будоражать кров все ж дикі танці.
Але воно усе розставить по місцях,
а вірність стане запорукою всім нам.
Нехай це почуття, як нитка Аріадни,
романтиків завжди приводить в храм.
Дорога в туман
Туман. Туман укрив поля й луги,
не видно навкруги за кілька кроків.
Ховає заметіль дніпрові береги
в імлі уже останні двадцять років.
Туман. Туман, немовби молоко,
що очі пеленою застеляє.
Ще й руки обвива, як силікон,
ступити кроку сил уже немає.;
Туман. Туман, сховалися зірки
в тумані, ми давно забули Бога.
Туман старих ідей дається нам взнаки,
в майбутнє затуманилась дорога.
Туман. Туман – завіса сивини
для тих, хто не торкав ще й стан дівочий.
Вітчизно дорога – ми всі твої сини
у вічність йдемо, не закривши очі…
Вершини
Немає честі більше в світі –
Вітчизні все життя служити.
Любові то найвищі миті –
життя за друзів положити.
Найблагородніше в природі –
за волю воювать народу.
Немає більше насолоди –
повітрям дихати свободи.
Нема міцніше в мирі сіті
за біль вперемішку з журбою
й вершини вищої у світі –
ніж взяти гору над собою.
А серце ще чекає
Ногами босими іду по лезу бритви
уся знеможена, неначе після битви.
Про все, що сталося, уперто я мовчу,
а думи довіряю лиш дощу.
Гуде надривно нервів тятива,
прийшли в моє життя гіркі жнива.;
Пульсує молотом в висках дівоча кров –
рахунок принесла твоя любов.
Навкруг самотньо, лише неба вишина,
тебе поглинула, забрала далина.
Пішов ти у свої далекі прийми,
не можу розірвати ті обійми.
Я йду вперед і чую тільки тишу,
та думати про тебе не полишу.
Повернешся напевне. Вірю, знаю.
Лиш одного тебе ще серденько чекає…
Болить
Болить!..
Серце нестерпно болить!
Ще мить…
й птахом у небо злетить.
Не спить…
розум удень і вночі.
Горить…
вогник моєї свічі.
Сніжить,
все огортає туман.
Біжить
поряд біда і обман.
Життя
стрімко стікає в пісок.
Буття
випило весь уже сок.
Ще раз…
стріну старий Новий рік.
Вже час…
колом замкнути цей вік.;
Зима…
краю брехні тій нема.
Німа…
все накриває пітьма…
Щастя наших днів
Щасливий той, допоки хто не втратив
захопленість і заздрість переміг.
Хто здатність любуватися не розміняв на злато,
безпосередність й щирість хто зберіг.
Щасливий той, хто молодий душею,
життям крокує, не бреде в імлі.
Не тяготиться долею своєю
і добрий слід лишає на землі.
Щасливий той, хто вірності не зрадив,
любов і щирість не жбурнув у сніг,
хто ні далеких, ні близьких не ранив
і звіра лютого в собі збороти зміг.
Щасливий той, хто годен говорити
у вічі правду без обиняків.
Хто научився так у світі жити,
щоб пломеніти з глибини віків.
Зріла любов
Не зміряєш любов одним лиш часом,
та кажуть, що з роками вона кріпне.
Якщо прожити років тридцять разом,
можливо знову та любов розквітне.
Розквітне те, що звичкою вже зветься,
що з серця перейшло повільно в душу.;
Те, що теплом морозним днем озветься,
приємно вразить чи хоча б зворушить.
Любов – завжди надійні, сильні плечі,
що все життя тримають на плаву.
А ще – розважливі і мудрі речі,
вві снах, у роздумах і навіть наяву.
Любов – це завжди щастя й горе навпіл,
одна дорога разом, до кінця.
Любов – це гострий кут й пологий нахил,
і в унісон співаючі серця.
Спасибі
Життя – спасибі, що живу!
За днів ланцюг окрема дяка.
За синє небо у ставу,
за тишу і за „посвист рака“…
Життя – спасибі за печаль,
за радість і за сподівання.
Мені людей безмежно жаль,
бо біль ненавиджу й страждання.
Життя – спасибі, що знайшов
в своїй душі сріблясті струни.
Що мінне поле перейшов
босоніж, через зжовклі вруни.
Життя – спасибі за любов,
за друзів, ворогів, уроки,
гарячу, невгамовну кров,
за вірні і не зовсім кроки.
Життя – спасибі за печаль,
що душу юну розривала,;
що волю гартувала в сталь
і розслаблятись не давала.
Життя – спасибі за вірші,
що до сих пір живу і мрію,
багатство почуттів душі,
за щастя, віру і надію!
Зимовий ранок
Засоловів сніжком зимовий ранок
і морозцем підтягує світанок.
Над річкою пливе густий серпанок,
відкрию двері і ступлю на ґанок.
Не видко горобців, ще сплять синиці,
не чути голосів другої птиці.
Лиш піднялися спозаранку, на зорі,
і глодом ласують яскраві снігурі.
Кінця черговий добігає рік…
Яким він буде двадцять перший вік?
Ніхто не відає і я цього не знаю,
але непросто буде – все ж гадаю.
Без тебе
Без тебе немає життя.
Без тебе скінчилася пісня.
Без тебе одне каяття
та спомин про щастя колишнє.
Без тебе весь світ опустів.
Без тебе не в змозі сміятись.
Без тебе, немов без мостів,
на той бік вже не перебратись.;
Без тебе зима і сніги.
Без тебе тріскучі морози.
Без тебе немає снаги,
вітри лише, зливи і грози.
Без тебе навкруг заметіль.
Без тебе сумне навіть небо…
І лине луна звідусіль –
без тебе, без тебе, без тебе!..
Зацілую тебе, заласкаю
Зацілую тебе, заласкаю,
захвилюю немовби колись,
сяду поряд з тобою я, скраю,
ти до мене, кохана, схились.
Зацілую тебе, заласкаю,
повезу у далекі краї,
там, де пісня у серці лунає,
де співають в душі солов‘ї.
Зацілую тебе, заласкаю,
розчинюся в теплі твоїх губ,
потону у волосся розмаї,
молодецький схиляючи чуб.
Залюбуюсь вночі, на світанні,
глибиною ласкавих очей,
щоб уперше, бодай не востаннє,
доторкнутись до ніжних плечей.
Зацілую тебе, заласкаю,
колисанкою заговорю,
все: дитинство і юність, згадаю
та яскраву травневу зорю.
;
Замалюю твій образ, жадана,
на бентежних думок полотні,
щоби пізньої ночі чи зрання
ти у мріях явилась мені.
Заласкаю тебе, зацілую
і пестливістю залоскочу,
диким медом тебе почастую,
небу ім‘я твоє прокричу.
Зачаклую тебе, моя зоре,
зілля трунком терпким напою,
у веселощах щоб і у горі
ти приходила в душу мою.
Зацілую тебе, заласкаю,
зачарую, заворожу,
помандруємо разом до краю
й перетнемо останню межу!..
Осінні листи
Пиши мені з осені теплі листи.
За все нехороше, кохана, прости!
Хай вітер з дощем барабанить у вікна.
Пиши, коли темно. Пиши, коли світло…
На жовтім і бронзовім листі платана
пиши мені пізно, пиши мені рано.
Пиши мені теплі, хороші листи
і знов в своє серце мене ти впусти…
Камін розпалю і зварю тобі каву,
за руку візьму тебе ніжну, ласкаву.
В душі і на серці відразу тепліше,
читаю листи і стає все світліше.
;
Вдихну нашу осінь, той запах знайомий,
всередині ллється гаряча утома.
Минулі чуття, як багаття в каміні,
спалахують раптом, мов іскорки, й гинуть.
А час зупинився, забути непросто,
і пам’ять тих днів все приходить у гості.
По берегу озера йдемо обнявшись,
в палкому коханні лиш щойно зізнавшись.
Прямуєм донизу бурхливим потічком,
лише про любов нам шепочуть смерічки
Не знаю, навіщо пішла назавжди…
Пиши мені, люба, чарівні листи!
Перехожі
Ми всього лиш прості перехожі
в дивомісті, що зветься „Життя“.
Вже давно ті цитати розхожі
нам пророчать святе майбуття.
Жде нас вічна любов і свобода,
нас чекає безмежжя душі!..
Боже, скільки простого народу
щиро вірить в такі ось вірші.
Потойбічне життя вас цікавить?
Ви сьогодні, ви зараз живіть!
Нині треба поменше лукавить,
а ще горя і зла не чиніть.
Знову вліз у чужинське, у кревне.
Не у свій я потрапив чертог.
Що чекає нас завтра, напевне
знає в світі один лише Бог!
;
Мій сад
Відкрию вранці вікна в сад,
де яблуні та вишні.
Навкруг альтанки виноград
і груші в цвіті пишнім.
Горіхи, сливи, алича
ще й персиків рядочок.
Давно саджати я почав
зелений той куточок.
На віти в квітні „сніг“ впаде –
розквітнуть абрикоси.
В моїм саду вже рій гуде,
працюють „медоноси“.
Черешня у червневі дні
порадує врожаєм.
Айва дарує плід мені
й малина догоджає.
Відкрию вранці вікна в сад,
де вітер грає в герці.
Він навести поможе лад
в житті, думках і серці.
Вечірня сумна
Чути тиху пісню з гаю,
вечір землю обіймає,
накрива туманом річку
й небо зорями встеляє.
Пісня та степами лине,
між густих кущів калини,;
мимо сонної тополі,
про жіноче щастя й долю.
Ллється пісня та чарівна,
мов якась морська царівна,
а слова її тужливі
розпливаються по ниві.
То співає удовиця,
жінка проста, не цариця,
бо козака схоронила,
що всього лиш рік любила.
Впала вже на землю й нічка,
зорями розквітла річка,
та вдовиця не вгаває –
плаче й знай собі співає.
На березі Вовчої
На березі терник стрічає літо,
біліє квітами рясними навесні,
а восени від ягід гнуться віти –
щороку майже врожаї рясні.
З півсотні літ, як дітлахами їли
ми те багатство за своїм селом.
І кожен рік все ягідки синіли,
дитинство краще в світі в нас було.
Часи летять, вже річка обміліла,
густим аїром вкрились береги.
Весною ж до сих пір хмарину білу
нам, посивілим, споглядати до снаги.
;
Русинам-українцям
Віками нас „брати“ гнітили,
нас мордували й розпинали,
та віру в майбуття не вбили,
а лиш сильнішими ми стали.
Нам голови стинали, крила,
на небо душі відлітали,
ще й голодом народ морили,
та лиш сильнішими ми стали!
Нас у лихий мороз і вітер,
етапом до Сибіру гнали.
Дали нам букви замість літер,
та лиш сильнішими ми стали!
І ми не скиглили, не вили,
а сили у собі збирали.
Боролися і побідили,
й насіння наше не сконало!
Любіте неньку Україну,
своє не зраджуйте коріння.
Хай вороги від злості згинуть
і наше проросте насіння!
Зневірена надія
Чому, скажи, ридаючи, ти мрієш,
коли вже знаєш, що любов жорстока?
Страждати від кохання ти волієш,
не залишатися без нього одиноко…
;
Давно ти мовчки плакати навчилась,
за посмішкою тугу й біль ховати.
Просити Бога, потайки молитись –
у клоччя серце зболене не рвати.
Чому ж так серце плаче по ночах?
Чи завжди буде так? Ні, щиро вірю –
діждешся згодом вірного плеча,
на обрії кохання і довіра!
Я шлю тобі свою любов
Останні крихти почуттів склювали сірі птахи.
Зима накрила нас холодним покривалом.
Несу любов замерзлу, як на плаху –
до нас розлука в гості завітала.
Невже нам знову не співатимуть дрозди,
любов не перехопить естафету?
А може цей мороз не назавжди
і зійдуть навесні образ замети?!
Шлю подумки тобі свою любов
і знову уявляю дні та ночі,
як вирувала в жилах юна кров,
світились ніжним сяйвом наші очі.
Любов свою статечну шлю в журбі
і вірю – ти, кохана, мене чуєш.
Багато ще хотів сказать тобі,
але ти і без слів усе відчуєш.
;
Останній день життя
Останній день свого нелегкого життя
хотів би провести з тобою поряд.
Стискати руку так, без каяття;
згадати все минуле – щастя й горе.
Сидіти тут, в альтанці над рікою,
й дивитись у твої бездонні очі.
Купатися в блаженстві і спокої
від ранку раннього і до самої ночі.
Останній день свого єдиного життя
хотів би провести лише з тобою.
Я не прошу собі у неба майбуття,
лиш душу бунтівливу заспокоїть.
Злетіти – ще не літати
Надія завжди надихає нас,
ми відчуваєм повсякчас її турботу.
Вона потрібна кожен день і час,
як сон вночі чи крила для польоту.
Та крила виростають не у всіх,
хоча літати мріє майже кожний.
Бо злет в житті – то успіху поріг,
але політ польоту не тотожний.
Над долею злетіти – то вже шик
здійнятись над сукупністю обставин.
Та з того може вийти лише пшик,
якщо літати всупереч всіх правил.
Ми часто проти совісті грішим,
землі тяжіння раптом подолавши,
коли пустоти у своїй душі
заповнюємо, знов на землю впавши…
Зимнє море
Нас знову розділила пізня осінь,
осіннє золото, черлений клена лист.
Сталеві фарби замінили просинь
в низькому небі. Чути вітру свист.
Та не боюсь холодного я вітру,
що з хугою у танці вічно спорить.
Зі скла в салоні лише іній витру
і несподівано для всіх гайну на море.
Покрилося ти ковдрою із піни,
але чомусь не бачу Афродіти.
Чи взимку заховатися за стіни
воліє красота усього світу?
Хай упадуть у воду небеса.
Хто переможе в цім одвічнім спорі?
Зимою в моря є своя краса,
знайшло домівку все прекрасне в морі.
Нехай говорять: взимку – не сезон,
що краще з лижами поїхати у гори.
Я лину думкою завжди за горизонт,
туди, де хвилі в берег котить море!
;
Молитва про земний рай
Боже, увійди в мій дім,
хай святиться все у нім!
Хату хай покине мла,
визволи мене від зла!
Боже, змилуйся над нами,
що не ходимо до храмів.
Остогидли ті хавіри,
в душах носимо ми віру!
Бо попи дійшли до краю –
нас рабами називають.
Хочемо щасливо жити,
не раби ми – Твої діти!
Серце сповни нам терпінням
і даруй благословіння.
Незалежно віку, статі
дай нам, Боже, благодаті,
захисти усю сім’ю,
щоб жили ми, як в раю!
Негода
Страшенний вітер, дощ, негода,
мов збунтувалася природа,
ще й блискавиць по небу гра,
і грім, і злива, як з відра…
Дерева буревій з корінням
шматує, як старе начиння,
та гонить хвиль дев’ятий вал.;
А потім налітає шквал
з шаленим воєм, ревом, свистом
й собою накриває місто…
І так до ранку, цілу ніч
з негодою я віч-на-віч.
Та ранком все ж вщухає вітер,
хоч гнуться ще додолу віти,
зліта з дерев осіннє листя,
яке кружляє в танці містом.
Тремтять дерева і кущі,
знімає люд свої плащі.
Бринить в саду останній лист
й гойдається на хвилях міст…
Спустила пару вже природа
і спочивати йде негода.
Санітарний день
Я не писав сьогодні принципово,
у мене нині санітарний день.
В віршах ретельно чистив кожне слово,
порахував всі такти у пісень.
А потім довго-довго ладив рими,
жіночі й чоловічі шліфував.
Старався уникати „Риму“ з „Кримом“,
але і „серце“ з „перцем“ оминав.
Нудна робота, що там говорити,
давно себе я так не муштрував.
Жилетку з рукавами щоб не зшити –
довідники і словники гортав.;
Дивись – надвечір все академічно,
та скучно стало чомусь на душі.
По правилам все: точно і практично!
А де ж пісні поділись і вірші?!.
Янепоет
Янепоет, але пишу вірші,
бо хочеться багато що сказати
без викрутасів, просто, від душі.
Таким колись мене родила мати.
Янепоет, хоча поезію й люблю,
та пишномовних не пишу сонетів.
Впаде хай небо, але не стерплю
чванливих і облудливих поетів.
Янепоет, але люблю народ,
свій край, село і місто – Батьківщину.
Не звик водити словом хоровод,
та подумки завжди до неба лину.
Янепоет, хоча щемить душа
за наше сьогодення, за майбутнє.
Пишу, немов по лезу йду ножа,
дасть Бог і вийде з того незабутнє.
Ні, я поет, бо серце знов болить
за долю молодих і України.
Пишу щоденно, майже кожну мить,
й писати буду аж до домовини.
;
Розділ 2. Смак гіркоти
Хлопець з очима кольору неба
Хлопець з очима кольору неба
в полі донбаськім лежить.
Руки розкинув, мов тягне до себе
чисту небесну блакить.
Вітер ворушить коротке волосся,
рвуться снаряди кругом.
Сумно схилилось налите колосся,
над молодим юнаком.
Очі відкриті і погляд дитячий,
мов зупинився на мить.
Ліг відпочити у полі неначе
й сном непробудним вже спить…
Впав під сталевим дощем серед поля,
друзів закривши грудьми.
Вмерти в бою йому випала доля
з іншими разом дітьми.
Хлопець з очима кольору неба
дивиться у височінь.
Скільки таких положити ще треба?!
Скільки полине їх в синь?..
;
Біль
Настала, синку, вже весна у нас,
додому повернулися лелеки.
Минають дні, та зупинився час,
бо ти від дому, рідний, так далеко.
Природа, зустрічає знов весну,
укрились раннім цвітом верболози.
Прокинулась вже річка віді сну,
все квітне, відгриміли перші грози.
Настала, синку, вже у нас весна,
в низинах густо стеляться тумани.
Але не гріє душу все ж вона –
зима навік укрила серце мами.
Мороз скував сердешну від тих пір,
коли на Сході залунали грози.
Як ти ступив в війни бездонний вир,
біль розриває груди й давлять сльози.
Як рано ти скінчив життєвий путь,
не довелось прожити й три десятки.
Цього батькам ніколи не збагнуть
й не виправдать нізащо ці порядки…
Життя на самім старті відцвіло,
немов безжалісно зітнули ніжну квітку.
Все поле бур’яном враз заросло,
пожухло жито, як від спеки влітку.
Як тяжко рідних і близьких втрачать
дарма, тим більше з-за химер панів.
Народе, скільки можна ще мовчать
та хоронити доньок і синів?!;
Шкідники державного масштабу
Ой, у лузі червона калина похилилася,
чогось наша славна Україна зажурилася.
(Степан Чарнецький, Григорій Трух)
Відомо всім іще споконвіків –
багато у природі шкідників.
Гусениця, жучки чи різна тля,
рослинам і деревам дошкуля.
Держава наша, ніби та калина,
росте і віттям в синє небо лине,
та цвіт її з плодами залюбки
їдять останнім часом шкідники.
Гризуть кору, бруньки, гілки і листя,
зелене, красне й ніжно-золотисте.
Буравлять, точать, свердлять, аж тріщить!
Не заважають їм ні спека, ні дощі…
Від ненажерливих численних шкідників,
калини гордий лик поникнув і змарнів.
Все менше й менше цвіту щовесни,
та й урожай вже не такий рясний.
Вниз похилились вчора буйні віти,
все тяжче тій калиноньці на світі.
Як рак невдовзі свисне, навіть тьохне,
захиріє красуня наша, всохне…
Десяток третій добігає років,
п’ють шкідники уже останні соки.
Чи ж мало бачили історії уроків,
до чого приведуть „реформ“ тих кроки.;
Щоб не пішла калина наша на хрести,
війну зі шкідниками слід вести,
бо як ту нечисть знищити не вдасться –
калину нашу рідну не спасти!..
Остання Орда
Давним-давно, це кожен знає,
на Русь насунулась біда –
заповнивши степи до краю,
на Київ рухалась Орда.
Польотом стріл, вогнем і криком,
як з торби, що набита вщерть,
неслись народам військом диким:
пожар, знущання, голод, смерть…
Пройшли віки. Не сам собою
середньовічний жах минув,
та шлях, прокладений Ордою,
її потомок не забув.
Повзуть уперто, зброю взявши,
чумною хмарою біди,
й на танки коней помінявши,
на Київ правнуки Орди.
Старанно в танкові приціли
вони чатують дні і ночі,
військові, а то й мирні, цілі
шукають їх розкосі очі.
З одним лиш за душею шагом,
впродовж останніх трьох років,;
ґвалтують під російським стягом
люд звірі з глибини віків.
Усе цинічно враз попрали,
і Будапештський договір,
коли із „градів“ розстріляли
слов’янське братство, дружбу, мир…
Ладу у себе дать не можуть,
та вперто лізуть за моря.
Їм це ніяк не допоможе,
уже заходить їх зоря.
А з нею разом йде удача,
розбійний „фарт“ минулих літ,
бо кат отримає на здачу
снаряд, запущений в політ.
Навиліт ті проб’ють гостинці
„Армати“ хвалену броню
і втонуть вже самі ординці
у морі крові і вогню.
В полях білітимуть їх кості,
закон такий є, вражий сину:
Хто в дім з мечем приходить „в гості“ –
той від меча навіки згине.
На зміну їх зорі кривавій,
що кане в прірву назавжди,
другі зірки встають у славі,
щоб вберегти нас від біди.
;
Переведи нас всіх через майдан
Переведи мене через майдан,
через скрутні часи і лихоліття,
крізь війни, громадянські і всесвітні.
Переведи нас всіх через майдан.
Переведи мене через майдан,
голодоморів лютих чорні хвилі,
де в тридцять років старці посивілі…
Переведи нас через лихо і обман.
Переведи мене через майдан,
через всілякі бурі, злидні, грози,
нестерпну спеку і страшні морози.
Переведи нас всіх через майдан.
Переведи мене через майдан,
де сива мати жде одного сина,
та в полі вічно спить її дитина.
Переведи всіх матерів через майдан.
Переведи мене через майдан,
не доведи, щоб вбили ті країну,
хто люд простий вважає за скотину.
Не дай нам, Боже, ще один майдан!
Переведи нас всіх через туман,
всіх тих, хто Україну щиро любить,
а тим, хто рідну землю підло губить,
нехай могилою обернеться майдан.
Переведи нас всіх через майдан.
;
Лист Сергія Нігояна
Я до тебе пишу, ніби завше,
гарячою кров’ю.
Навіть тут, у Раю, некомфортно
живому мені.
Переплуталась туга зі злістю
й святою любов’ю,
неспокійно на небі душі
поміж хмар й уві сні.
Ниють зламані крила, не гояться
зболені рани,
зовсім став неможливим крилатий
політ в майбуття.
Я тепер зрозумів, що зумів,
розірвавши кайдани,
дарувати народу можливість
змінити життя.
Знову брешеш чому? Чому крадеш
нахабо, безмірно?
Чи плекаєш надію, що зійде все
зрештою з рук?!.
До одвічних сувоїв буття
неодмінно, невпинно,
щохвилинно записано, голубе,
кожен твій рух.
Вже не в силах сьогодні нічого я
більше зробити,
але знай, що не будуть безкарними
всі твої дні.
;
Обіцяю у снах твоїх бути
щоночі, щомиті,
Україна допоки конатиме
в горі й війні.
Я до тебе пишу і писати довіку
ще буду,
доки Неньку терзатимеш з любими
друзями ти.
Доки мла упаде і прокинуться
згорені люди,
доки сонце не зійде й не згинуть
закляті „брати“.
Рідну землю не ритимуть більше
криваві кроти!
Повертайтесь живими
Я їду додому живий
з війни, із Донбасу, зі Сходу.
Хоча вже і не молодий,
ходив захищати свободу.
Я їду додому живий,
де діти, батьки і дружина.
Дім змалечку рідний там мій,
моя там мала батьківщина.
Я їду додому живий,
хоч ниють загоєні рани,
та вірю, що мир дорогий
здобудем все ж пізно чи рано.
;
Я їду додому живий,
привітно всміхаються люди.
В півсотні я ще молодий
і радість наповнює груди!
Запалала зоряниця
Запалала зоряниця на сході країни,
третій рік нога московська топче Україну.
Третє літо гинуть люди і палають хати,
третю осінь нас ґвалтують „брати“-супостати.
Все гримить, усе палає, рвуть землицю гради…
Час іде, все тяжча ноша – треба вибирати!
Та немає куди дітись бідному народу –
дорогою стала плата за нашу свободу.
Нема миру, нема правди, немає надії,
що залишать нас в спокої вороги лихії.
Станем, браття-козаченьки, з ворогом до бою,
захистимо любу Неньку, як завжди собою.
Вип’єм, други дорогії, цю гіркую чашу,
захистимо рідну Матір і майбутнє наше.
Лиха щоб й війни не знали хоч наші нащадки,
а жили і розквітали в мирі і достатку.
Запалала зоряниця, сяйво на півнеба,
знову, браття-козаченьки, вибирати треба!..
;
Чорна діра
Наш світ невпинно котиться у прірву,
у чорну всезростаючу діру.
Чи ж можна подолати кляту вирву,
як оминути людству ту мару?
Все більше лицемірства з кожним роком,
із кожним днем у світі більше зла.
Не стали війни для людей уроком,
лиш потемнішала і так густа імла.
Із кожним днем наш світ стає сірішим,
зачахла поміж люду доброта.
Сховалась щирість у глибоку нішу,
нема усмішок, в лицях пустота.
Так, світ невпинно котиться в безодню,
давно вже пройдена порядності межа.
Хтось низько вам вклоняється сьогодні,
та завтра в спину увіткне ножа.
Із кожним днем нові теракти, звірства,
вже настає армагедону час.
Заручники гріха ми й лицемірства
і діри чорні поглинають нас.
Весь світ, немов здурів, усі безликі,
тут без різниці вік, освіта, стать.
Бездушшя виродки й моральності каліки
усе й уся готові продавать.
Все робим вигляд знатного вельможі,
читаєм Біблію, Тріпітаку, Коран,
та нам навряд чи щось вже допоможе,
нас поглинає бездуховності діра…
;
Духовна смерть
Як серце палко вільним птахом не тріпоче
та із грудей увись полинути не хоче,
коли душа твоя стомилася в спокої
і схолодніла вже до прикрості чужої,
як збайдужів тобі і стан дівочий
і ліньки пасмами твої вкривають очі,
коли жовтневий ліс з ранковою росою
уже не вразить неповторною красою,
як за реальність сприймеш маячню,
а гордість стерпить навіть і брехню,
хоча ще дихаєш і ходиш дотепер,
те означатиме, що ти – уже помер!..
Туберкульоз совісті
В’ється, ніби змійка, русло лиш від річки,
а була ж бурхлива, велична Ріка.
Висохли озерця, згинули потічки…
Що чека Карпати? Доля нелегка!
Нижчі стали гори, різко полисіли,
бо дзвенять сокири і ревуть пилки.
То красу Вітчизни, легені країни
звірі розривають на дрібні шматки.
Що чекає Неньку, рідну Україну?
Чи проб’ється завтра крізь вогонь і дим?
Чи ж не вбережемо квітнувшу країну?
Що ми скажем, люди, правнукам своїм?!.;
Що ми скажем дітям, що ми скажем внукам?
Чом не боронили свій зелений дім?!
Чи ми безголові, чи зовсім безрукі,
що відпір не можем дати звірям тим?!.
Змійками зів’ються спомини про річку,
висохне невдовзі не одна ріка.
Висохнуть озера, пропадуть потічки,
якщо будем, люди, й далі так чекать…
Дорога в рай
Стояла кузня на краю села,
там зі сторонніх мало хто бував.
Така собі хатина немала,
сільський коваль давно там працював.
Одним осіннім вечором туди
зайшла стара у довгім балахоні.
Можливо, щоб напитися води,
а чи зігріти змерзлі вже долоні.
Коваль трудився, молотом махав,
не зразу запримітив сиву гостю,
хоча її весь вигляд видавав –
коса сталева, череп, сірі кості…
Нарешті вгледів й молота вронив,
закляк на місті буцімто прип‘ятий.
Він довге й нелегке життя прожив,
а не хотілося старому ще вмирати…
Та простягнула діду знаряддя, –
Поправить треба, вельми притупилась.
Подумав майстер – не одне життя
від того інструменту загубилось.;
Весь вік свій для людей пропрацював:
кував плуги, серпи, лопати, коси…
Лише коси для смерті не клепав,
та й не відмовиш, бо кістлява ж просить.
Узяв знаряддя й руки затремтіли –
він уявив, як знову піде в хід
щербате лезо, що життя косило,
і пальці в діда стали мовби лід…
Старого майстра серце біль терзав,
як уявляв юрбу живого люду.
Простяг він косу й твердо вже сказав, –
Для мене досить, іншим же не буду.
Піти готовий вже у небуття,
він посмішку помітив у старої, –
Ковалю, я прийшла не за життям,
не тну людських голів тепер косою.
Мене від цього вже давним-давно
звільнили ті, які живуть смертями.
Цей друга вбив, той брата як в кіно,
а цей не пожалів і рідну маму.
Той розв‘язав війну і не одну,
вбиває сотні, тисячі, мільйони.
У цього вся країна на кону,
на небо йдуть полки і батальйони…
Мені уже давно нема роботи,
життів лишають нині інші сили.
Моя коса причетна до скорботи
все менш, її століття не точили.
Не знав коваль, що далі і робити,
рікою піт потік з його чола…
– Навіщо ж косу принесла гострити?!.
– Дорога в рай, ковалю, заросла!..
Нас більша половина
Ні, я не злий, а просто чесний,
бо не привик кривить душею.
Я не сприймаю блуд словесний
і честю дорожу своєю.
Ні, я не злий, а справедливий,
бо бачив кривди я доволі.
Характер маю норовливий,
як вільний вітер в чистім полі.
Ні, я не злий, але й не добрий
до тих, хто завжди нашим-вашим.
Я не герой, та все ж хоробрий,
і не терплю знедавна Рашу.
Ні, я не злий – проста людина
з дитинства у мені живе.
Таких у світі половина
і це чіпляє за живе!..
Чому ж мовчим ми, як скотина,
сумирно терпимо біду?
Дітей хоронимо невпинно
і не наводимо ладу?!..
Китова загроза
Кит пливе в людському морі –
„Синій кит“.
Сіє він біду і горе
в сотні біт.
;
Молодих людей шукає,
полонить
і з собою забирає,
у блакить…
Плине до ч’його порогу
„Синій кит“?
Перебіг кому дорогу
чорний кіт.
Плач стоїть по Україні
й на весь світ.
Чи ж загрожує країні
„нету“ хіт?
Варто вдуматись суспільству,
щось робить.
Щоб не падало дитинство
у блакить!
Ідіоти чи вороги?
Куди не глянь, виття, зітхання, сльози,
загиблі, ранені, снаряди, пекло, біль…
Десятки фото проросійської загрози,
та потім раптом в голову б’є хміль:
Відбили, захопили, розтрощили,
знівечили, позбавили життя!..
Сидиш отак і думаєш насилу –
коли ж в писак отих настане каяття.
Бо навіть у вогні й страшеннім горі,
коли народ простий веде війну,
ті лицемірять, брешуть й бруду гори
жбурляють в ту чи іншу сторону.
;
Менжують на крові, усе гадають,
як лайків більше в сіті зачерпнуть.
Вони ума і совісті немають
чи саме в тому їх тваринна суть?..
Підкріплення прийшло, яке конкретно,
планується заміна тих на сих…
Закрита інформація предметно
гуляє інтернетом. Сміх і гріх!..
Ой, завтра в наступ, вже готуємо чоботи,
штурмуєм те і там, бо це нам до снаги!..
Не розумію – пишуть все те ідіоти
чи замасковані, підступні вороги?!
Пам’ятайте
За мир і волю,
за кращу долю
життя віддав він
в донбаськім полі.
За кущ калини,
за доньку й сина
життя поклав він,
за Україну.
За мову рідну,
за солов’їну
солдат загинув,
за Батьківщину.
За синє небо,
за рідну хату
життя віддав він,
за нас же, брате.;
Це пам’ятайте,
усіх згадайте,
зітерти пам’ять
повік не дайте.
Масовий падіж
Останнім часом масовий падіж
пішов серед рашистської скотини.
Вмирають ніби так, ідуть під ніж,
від куль сконала добра половина.
В під’їздах, ресторанах, літаках,
по кабінетах, навіть вдома, в ліжку.
У ліфті вибухнув один, аж жах,
читати інший не закінчив книжку…
Тремтіть кати, хто вліз у Крим, Донбас,
хто в Сирії вбивав дітей Алеппо.
Карга з косою вже спішить по вас!
Зачистка йде, падіж скотини цебто.
Наступний
Не стало вмить іще одного ката,
та звістка ця серця лиш звеселя.
Вже й „Гіві“ упіймав свою гранату,
що прилетіла прямо від „Джмеля“.
Вас терміново викликає „Моторола“–
той виродок лише почути встиг.
Карга з косою враз його зборола
і їй „єрой“ відмовити не зміг.;
Діждалися?! Тварюки ви підступні.
Згадайте України всіх синів.
Готуйтесь решта, звірі! Хто наступний?
Багато в пеклі вільних казанів.
Халат на парад?
Все більше з року в рік у моді ордена.
Значки, медальки вже не дивина.
Дійшло до того, що звичайні піджаки
уквітчані, та ще й на два боки.
У хід іде усе, ба навіть знаки,
та ювілейні й відомчі відзнаки,
а тому декому в цім році на парад
прийдеться одягати вже халат…
Хто ж ті орденоносні „генерали“?
Коли і де ті лицеміри воювали,
які карбують молодецьким кроком?
Кінець війни ж – за сім десятків років!
Чи скоро скінчиться зима?!
Як чужаки командують парадом,
у армії немає майбуття.
Як слідуєш весь час чужим порадам,
то так і проживеш чужим життям…
Якщо країна наша для народу,
чому ж по вуха весь він у багні?
Чи не тому, що за стерном заброди,
які народ вбивають на війні?!;
У пеклі тім життя кладуть найкращі,
біда торкнулась міста і села.
Тим часом знову в непролазні хащі
варягів банда Неньку завела.
Брехнею пригощає нас Сусанін,
та все бідніші села і міста.
Загрузли у грязі державні сани,
все глибшають московські болота.
То сніг, то дощ, а то морози вдарять,
а зверху лупить московитський „град“.
Брехло на горі тім прибутки „варить“
і не наїсться все ніяк той гад!
Одне лиш словоблудство й обіцянки,
та правди й грама в них давно нема!..
Скінчився мавпи рік, б’ють склянки.
Чи ж скоро вже закінчиться зима?!.
Налетіла чорна хмара
Налетіла чорна хмара, затягла все небо,
знову військо запорізьке вже збирати треба.
Нашу матір Україну юди розпинають –
брешуть, крадуть оптом, вроздріб і міри не знають.
Ой, скоріш сурміте в труби та паліть багаття,
поспішіть на Запоріжжя козаченьки-браття.
Бийте в дзвін мерщій на сполох і збирайте раду –
треба всім нам в круг ставати, щоб здолати зраду!
Били, друзі, москалів ми, били жидовинів,
ще й татар повоювали аж за морем синім.;
Куштувала польська шляхта шабель наших
гострих,
мандрували і в Європу ми не раз у гості.
І летіла наша слава попереду коней.
Слава Ненці, слава Богу і святій іконі!
Ворогам давали раду, з чортом вже знайомі.
Чи ж ладу не наведемо ми у ріднім домі?!
Годі браття-козаченьки гірку чару пити,
бо святі часи настали – Неньку захистіте!
Козацька
Ой, немає переводу козацькому роду!
Наша доля – захищати волю і свободу.
Наша доля в чистім полі правду боронити,
бо без правди, у сваволі, та чи ж варто жити.
Ой, у полі три тополі та ще й дуб з вербою,
погуляли білим світом, друже, ми з тобою.
Погуляли, постріляли, шаблі потупили,
скільки ворогів-поганців на горло згубили.
Хай росте густа пшениця, жито колоситься,
наші діти будуть жити, як пани в світлицях.
Наші діти, наші внуки з Дону й до Дунаю,
краще звістки козакові у житті немає.
Тож гуртом підемо сміло правду боронити,
бо без неї бідним людям не під силу жити.
Розбудуємо Вкраїну, захистим свободу
і не буде переводу козацькому роду!
;
Червона колона*
В вісімнадцятім настала знов лиха година –
нові орди, більшовицькі, рвались в Україну,
щоб убити, задушити молоду державу,
розтоптати, спорошити її честь і славу.
Залишилася країна сама проти звіра,
бо у владу, як сьогодні, вже ніхто не вірив.
Бо робочі та селяни той прихід вітали,
доки сутність більшовизму сповна не пізнали.
Піднялись, взялись за зброю одні тільки діти,
лиш вони одні рішились Неньку боронити,
свою землю, незалежність, волю і свободу –
лиш студенти з юнкерами з усього народу…
Навіть дозвіл не спитали ні в мами, ні в тата,
хоч не всі з них навіть вміли гвинтівку тримати.
Та пішли назустріч смерті, на Чернігівщину,
бо любили беззавітно свою Батьківщину.
Юнаки життя ціною ворога спинили,
чим жертовності фундамент навік заложили.
Показали смілі діти своєму народу,
що нема цінніше в світі за волі і свободи.
Хай ці діти будуть вічно в пам’яті народній,
щоб довіку не забувся подвиг благородний.
Хай червона та колона совість й честь тримає,
бо таких уже студентів серед нас немає…
* Тут мається на увазі монумент пам’яті героїв Крут.
;
Сільські мотиви
Садок вишневий коло хати,
замовкнув жайвір угорі.
Похнюпились старі дівчата,
розбіглися плугатарі.
Село вмирає потихеньку,
бо молодіж біжить в міста.
Лишається лиш люд старенький,
та й в нього доля непроста.
Дощі дорогу розмочили,
пішла сердешна в небуття.
У бричку запрягти б кобилу…
Порвали ж ферму на шмаття.
Давно усіх корів із кіньми
в район звезли на ковбасу.
Лиш дід Свирид блукає тінню,
шукаючи свою козу.
Сільмаг старенький похилився,
закритий років сім тому,
бо дах узимку обвалився.
Село крокує у пітьму…
Вовки в будівлі клубу виють,
що вже без вікон, без дверей.
Поглянеш – серце враз заниє
від болю за сільських людей.
Що сталось з благодатним краєм,
а також з нашими людьми?
Кого у владу обираєм,
хто виведе нас із пітьми?!;
Ох, скільки їх було вже, брате,
народу непотрібних влад…
Самим за себе треба дбати
й наводити в країні лад!
Вставай знедолений народе
Нас на рабів перетворили,
ми спину гнем за копійки.
Втрачаємо останні сили,
бредем покірно до могили,
у власнім домі байстрюки…
Народ, пора опам’ятатись,
терпіння термін весь пройшов.
Потрібно всім нам об’єднатись,
за вила миром дружно взятись
і спекатись брехні оков.
Хто генератор наших бід?
Хіба ж усім іще не ясно,
веде то чий з офшорів слід?!
Тож будьте пильні повсякчасно,
бо згине наш козацький рід!
Вставай знедолений народе,
нарешті спину вже розправ.
Здійми уверх свої клейноди,
як символ волі і свободи,
надії, віри й честі сплав!
;
Невже?!
Вже гаснуть зорі й сіють сивий попіл,
гіркий і сірий, мов торішній сніг.
Скрізь пустка дика, лише гордий сокіл,
немов завис над перехрестями доріг.
Всю землю щільно темні хмари вкрили,
немає розуму, навкруг одні нездари.
Все тяжчі й тяжчі у орлана крила,
не оминули теж його почвари.
Країна вся крокує у непевність,
над головою хижо вітер свище.
Чекає що на нашу незалежність –
свобода, воля, може попелище?..
Іде народ дорогою кривою,
у небі круків хижих ціла тьма.
За що боролись, брате, ми з тобою?
Чи вся та кров пролита задарма?!
Невже проміння не прониже морок?
Невже не усміхнеться й дітям щастя?
Невже погаснуть ті блакитні зорі?
Невже людська надія так і згасне?
Невже джерела нам назавжди отруїли?
Невже не зможемо ми підлість подолати?
Невже не знайдемо в собі достатньо сили
свою дорогу у майбутнє відшукати?!
;
Вся суть
Навіщо крадете нещадно
усе, що з воза не впаде.
Хоча це зовсім непорядно,
та ви віки так живете…
Украли герб і трон украли,
украли віру і „язик“.
Чужі все землі ви збирали,
московський гріб усе мужик.
Поцупили пісні народні,
зробили меншими братів.
Все кричите, що благородні,
перетворившись на катів.
Усе присвоїли, украли
і силитесь про це забуть.
Та як би ви там не брехали,
в крадійстві уся ваша суть.
Божа кара
Розбився „Туполєв“ над морем
із невідомої причини.
Здавалося б велике горе,
із сотню чоловік почило.
Ансамбль славетний, пісні й танцю,
в Алеппо вилетів на свято.
Російських привітать поганців
і дух загарбникам підняти.;
Мистецтвом щоб насолодившись,
з новими силами ті звірі
бомбили, Асадом прикрившись,
лікарні й школи, ніби в тирі.
Та не судилось, слава Богу,
здійснитись шабашу в Різдво.
Він іншу визначив дорогу
утратившим людське єство.
Не міг Господь те допустити –
пісні і танці на костях.
Не мають права в світі жити
всі, хто втрачає совість й страх.
Він іде, щоб повернутись
Америка вертається вперед,
зовсім бліді у кандидатів лиця.
Бо загорілий (дві четвірки) президент
вже покидає демократії світлицю.
Він вісім років вдало керував
країною і майже усім світом.
Сумлінним був, як декотрі не крав,
хоч чуєм часто: „Бандерлог з привітом“…
Але погляньте, люди у марі,
що діється на пострадянському просторі.
Кругом панують лише упирі,
навкруг облуда, злигодні та горе!
;
Невже не затягнувся цей урок,
невже не надоїло помирати?!
Я пропоную, вам на новий строк –
„обамів“ в президенти обирати!
Рік смаженого півня?
В країні цирк вже котрий рік триває,
міняють маски блазні й антураж.
Пророчать – нас поліпшення чекає,
та кожен день якийсь ажіотаж.
Вже піднялись до піднебесся ціни
на світло, воду, долар, євро, газ.
З бюджету крадуть добру половину,
а решту вже „спускають в унітаз“.
Ліси карпатські ріжуть, як вандали,
вагонами торгують за бугор.
У Княжичах фактично розстріляли
про око реформований позор.
То знов „безвіз“ відстрочили до квітня,
то грошей для кредиту не дали.
Історія рече тисячолітня –
ведуть народ кати до кабали.
Люд безпорадно скиглить й лає все,
вже двадцять п’ять, а ми ще у дорозі…
Все більше й більше смаженим несе,
уже сімнадцятий, буремний на порозі!
;
Чи буде завтра
Жив так, що нібито й не жив,
все будував на завтра плани…
Отак весь вік і пролетів,
майнув в минуле окаянний.
Що залишу нащадкам я,
що після себе людям лишу?
Могуче слово бунтаря
чи цілковиту, мертву тишу?..
Та опановуючи суть,
усе частіше, бідний люде,
мене вагання все ж беруть –
чи взагалі те завтра буде…
Кати України
Вже п’ятий гарант осідлав Україну,
знов гори словесного блуду.
Довірливі люди у нашій країні –
чекають небесного чуда.
Усе сподіваються, пестять надію,
що гірше вже точно не буде.
Ідуть, голосують, радіють і мріють,
та знов помиляються люди…
Вже двадцять п’ять років ті виродки
правлять
й не знають довірливі люди:
коли всіх катів біля стінки поставлять –
тоді лиш покращення буде!;
З колін вставаймо
Вставай з колін, знедолений народе,
потріпані крилята розправляй.
Вже захищати час настав свою свободу,
прийшла пора сказати зайдам – „Край“!
Вставай з колін, благословенний люде,
війні кривавій покладем кінець.
Ридання й стогін чути звідусюди,
терновий одягнули нам вінець.
Встаєм з колін нарешті, сестри й браття,
корупцію потрібно подолать.
Якщо не погасить її багаття,
то й Україну можна так проспать!
З колін вставаймо, чемні громадяни,
разом говорять добре й батька бить.
Самі із влади не підуть тирани,
це скотство треба лише побідить!
Нічний пейзаж
Ніч, вулиця, ліхтар, заправка,
несамовито вітер свище.
Життя – на кін, остання ставка,
і дощ, немов з відра, періщить.
Паркан, аїдова арена,
навкруг надгробки, постаменти.
Це долі ніч, остання сцена,
вже скоро йти на компліменти?..
;
Яка блокада?!
Ще з давен відомо дуже добре,
що у війнах вояки хоробрі,
щоб життя свої не марнувати
застосовували принципи осади.
Зазвичай так бралися фортеці:
час – союзник (все, як у аптеці).
Так міста загарбники морили,
потім здобич і бакшиш ділили.
Про яку осаду йдеться мова
на Донбасі? Люди, ви здорові?!
Визвольна у нас іде війна
від свого й російського лайна!
Виграти таку війну не можна,
коли влада і собака кожна,
з терористом буде торгувати,
зброю і харчі йому давати!
З глузду вже зійшла злочинна влада
в гонці за солодким шоколадом.
Міру треба знати сріблу й злату,
а то дупа стане залипати.
Не пройшло всього і трьох ще років,
як звернулись до історії уроків.
Перестали тішитись ми з панди
й перекрили оркам контрабанду.
Вже давно „колаборантам“ ситим,
світло й газ потрібно відключити.
Хай те постачає їм месія –
„Путин их и братская Россия“.;
Не кривити власною душею,
треба гнати терористів в шию,
бо як кисень їм не перекрити –
й далі будем рідних хоронити.
Весь народ так можна схоронити!..
Сумні проводи
Сьогодні сина проводжаю на чужину,
в краї далекі їде старший працювать.
На заробітки, бо удома копійчину
вже неможливо стало зароблять.
Так, саме заробити, а не вкрасти,
не шельмувати чи народ дурить.
Бо крадії і шельми всі у власті,
нестерпно стало в ріднім краї жить.
Не знайдеш більше, обійди півсвіту,
країни, де ще люди так живуть.
Кому потрібен фах, твоя освіта,
коли не вмієш хисту підлизнуть.
Добилися ми волі і свободи,
уперто пнемся в європейські двері.
Та то лиш обіцянки для народу,
цяцянки для блаженних на папері.
Країну можновладці осідлали,
народ її вже ставлять на коліна.
Свободи наші і права попрали
і роблять все, що заманеться з ними.
;
Хто ж захистить нас, люди бідні,
хто наведе порядок в рідній хаті?
Чи дочекаємось часів, що всі свобідні
поїдуть на чужину працювати?!
Зброя слабкої статі
Жінки, жінки… Та хто їх зрозуміє!
Їх посмішка і погляд часто різні,
буває голос просто відштовхне.
Погляне через довжелезні вії,
насупить оченята свої грізні
і холодом від неї так дмухне.
Але буває миттю угадають
найпотаємніші бажання наші
і прослизнуть у душі чоловічі,
а потім знов уваги не звертають,
не помічають компліментів чаші,
мотузки в’ють і задувають свічі!..
Скільки коштує кохання
Як до лиця тобі моє кохання –
з екранів нам особа промовляє.
Одне і те ж, увечері і зрання,
для них альтернативи тут немає.
Вони доклали немалої сили,
собі щоб райське забезпечити життя.
Ба, навіть почуття вже оцінили
без жодного сумління й каяття.
;
Просте кохання – брошка чи каблучка,
палкіше – то браслет вже чи кольє…
Так із людини роблять хитру штучку,
яка своє кохання продає.
Таких в наш час стає все більше й більше,
все блякне і сірішає життя.
Не до смаку коханим навіть вірші,
бо в них лише слова і почуття…
Ціна помилки
Не ту зустрів я у своїм житті
і сторінки життя гортав я не з тією.
Без крил був з нею і на самоті,
бо не виходило ніяк літати з нею.
Хоча здавалось, що її кохав,
про неї мріяв довгі дні і ночі,
з шкільної парти за дружину взяв,
в полон взяли мене вуста дівочі.
Ховаю смуток глибоко в собі
тепер увечері за кавою гіркою.
Зарадить намагаються журбі
лиш друзі юності веселою юрбою.
Розсіяний в думках і наяву
у дощову чи сонячну погоду,
лиш спомином про щастя і живу,
похожий на велику брилу льоду.
;
У підсумку лише самотність
Ну, ось і сталось те, що мало статись –
лишилася одна. Одна, як перст…
Не стане хтось тобою перейматись,
сама у вічність понесеш свій хрест.
Померла мати, батько вже в могилі,
дітей Господь не дав, не прижила.
Гадатимеш одна в пустій квартирі –
чи тим шляхом ти по життю ішла…
Малят згадаєш, все, що з ними стало,
зимовим вечором між нечисленних втіх,
яких блукати містом ти погнала.
Ще пригадаєш, і не раз, дітей чужих…
Не хворійте
Прислів’я у народі є не дарма,
що чоботар, як завжди, без чобіт.
Це свого роду генетична карма,
що підкорила пострадянський світ.
Життя усе віддав системі права
і сам від неї все життя страждав.
Мої права топтали зліва, справа…
Весь час не жив – фактично виживав.
Та, дякувати Богу, не каліка,
дожив до пенсії, хоч не терплю нероб.
Все ж тішу себе тим, що я не лікар,
а то давно помер би від хвороб.
;
А ще я співчуваю добрим людям,
які не крали і не брали хабарів.
Дай Боже, щоб вони завжди і всюди
юристів не стрічали й лікарів!
Камінне серце
Я хочу серце камінне отримать,
щоб захистить себе від злого світу.
Бо досить часто вже не можу стримать,
всю злість, коли дивлюся на еліту.
Якщо мужі державні – то найкращі
представники від нашого народу,
чому ж його у непролазні хащі
ведуть вони під лозунгом свободи?
Чому дотягують уже останні соки
представники так званої еліти
з народу, що човпе непевним кроком,
що ледве дихає й не в змозі вільно жити?
А може тому, що на наші шиї
кати накинули фінансове ярмо?
Що скоро будем їсти лиш помиї!
Тому, що трудимось й покірно мовчимо?
Я серце кам’яне хотів би мати,
щоб захистить себе і увесь світ.
Від ненажер та брехунів пихатих,
від лицемірів і вгодованих еліт!
;
Інваліди чи симулянти?!
У владі одні інваліди?
У партіях владних – все те ж?!
Від того у нас може біди
й корупція стала без меж?!
Як тільки за руку схопили,
як тільки засвітить тюрма –
останні їх кидають сили,
зась кроку ступити, катма!
Нароблять по самі зав’язки…
Що діяти з ними? Як буть?
Носилки, каталки, коляски
до суду їх чинно везуть.
А тільки вдалось, відпустили,
як коні, із суду летять,
умить повертаються сили,
копита лише мерехтять!..
Ще трохи і вже у Європі,
Ізраїль, Панама чи США…
Гарцюють в шаленім галопі,
на яхтах пливуть, не спішать.
Чому це можливо в державі,
що просить в Європи „безвіз“,
де бонзи всі в маслі і славі?
Народ же де падає вниз…
Допоки жирітимуть гади
і правити будуть в нас бал?
Поки всім народом із влади
не вичистим весь кримінал!;
Вже сніжить
Вже давно відколосились пшениці й жита,
вже стоїть в гаю і полі осінь золота.
Дощ холодний на цимбалах сріблом виграє,
вже прийшла років навала у життя моє.
Синє небо хмари вкрили, вітер долиною,
вже тяжкими стали крила в мене за спиною.
Вже сніжить і холодає, туга серце крає,
вже скінчається дорога до пекла чи раю…
Але варто чи журитись й доленьку клясти,
головою в стінку битись і писать листи,
у минуле зазирати чи горілку пить,
лити сльози та зітхати й себе хоронить?
Ні, не варто, ще й шкідливо, гірко сумувать.
Не потрібно кожну днину дівку виглядать
в дранім шматті та з косою зі старим кіссям…
Час прийде – її до танцю запрошу я сам!
Я вірю
Пам’яті всіх борців
за українську мову
Як темно стало в цьому світі,
закрило чорним димом сонце.
Навкруг одні вівчарки ситі
та московитські охоронці.
Як тісно стало на цім світі,
душа до Бога бідна рветься.
Життя заперте в часу кліті
і серце плаче, не сміється.
;
Хотіли вбити навіть пісню,
коли блаженних розпинали.
Ба, навіть кобзи з гиком злісним
із рук старечих виривали.
Хоча й не чуть пісень тужливих,
де кожне слово згусток суті.
Та вбити ж пам’ять неможливо,
історію не зачеркнути!
Бо не забули люди Крути
і з’їзд кобзарський пам’ятають.
Минуть часи і мовні пута
все ж українці позривають!
Ще зазвучить уповні мова,
як пісня лагідна й барвиста.
Переливатиметься слово
п’янке, пророче, урочисте!
Материнська втрата
Ой, угорі сіра пташка,
тріпотіла крильми тяжко.
Вона плакала-ридала,
діточок своїх шукала.
Своїх діточок шукала,
сапсана-орла питала:
Чи не бачив ти сіреньких
моїх діточок маленьких?
Відповів орел із гаю –
зрілу здобич я шукаю.
То змія малят згубила,
діточок твоїх поїла.;
Приповзли у край наш злії
величезні жирні змії.
Наших діток поїдають,
бо жалю вони не знають…
В обіймах ночі*
Сплять гірські вершини у обіймах ночі.
Білий кущ калини спати лиш не хоче.
Шелестить тихенько, згадує пісні,
що співав хлопчина молодій мені.
Облітає білий із калини цвіт,
з тих часів минуло три десятки літ.
Похилила віти на горі калина,
сивину ховає вже й моя хустина.
З гір густим потоком засіває млу,
вітер на всі боки гладить ковилу.
Підіймуся вгору, сяду під калину…
Ні, не вічне горе, скоро відпочину.
* А все починалося зі спроби перекласти Й.В. Гете…
Тече річка
Тече річка, ніби стрічка, попід верболози,
покохаю я Марічку, висушу їй сльози.
Та Марічка – гарна чічка, добре серце має,
вона в гаю, що за плаєм, мене зачекає.
Тече річка невеличка посеред долини,
ви погляньте що заброди роблять з України!;
Тече річка невеличка, та поміж гаями,
скільки будемо миритись з тими холуями.
Тече річка невеличка, та попід місточком,
гинуть сини України кожен день і дочки.
Тече річка невеличка, та поміж хлібами,
страшно навіть уявити, діється що з нами…
Тече річка невеличка попід саму кручу,
нас граблі уверх зубцями нічому не учать.
Тече річка невеличка поміж очеретом,
хай падіння, українці, всі скінчаться злетом!
Тече річка невеличка поміж комишами,
хай тікають вороженьки сірими мишами.
Тече річка невеличка, та попід вербою,
мов у казці будем жити, друже, ми з тобою.
Тече річка невеличка попід осокори,
наша пісня залунає над поля і гори.
Не позичайте гроші
Людські стосунки – речі непрості!
Хто вже пожив, той дуже добре знає,
що все буває в нашому житті,
та завжди нам чогось не вистачає.
Одну пораду дати вам хотів,
щоб потім не тягти надсильну ношу.
Я тратити не буду зайвих слів,
скажу лише – не позичайте гроші.
Чужому зичити – без клепки в голові!
Своєму – теж потрібно пам’ятати:
як мідяки розсиплеш у траві,
то можеш їх не день й не два шукати…
;
Бо в цих стосунках дивний принцип є,
він кожному із вас давно знайомий –
беруть чуже, а віддають своє!
Це вічно-неспростовна аксіома.
Як друга втрати свого захочеш
(не дарма здавна кажуть мудрі люди), –
дай позику йому – звичайні гроші,
а там побачиш, що вже далі буде!..
Ще слід біблійну заповідь згадати,
як не відрадив вас оте робити –
назад борги не можна вимагати,
щоб навіть перед Богом не грішити!
Не зви, не клич і не гукай
Не зви мене, я більше не вернусь,
втомилось серце болем обливатись.
Краплиною сльози униз зірвусь,
та не дозволю згадкам повертатись.
Не клич мене. Хоча й ляка розлука
нестерпним холодом в душі і самотою,
але прощати зради – більша мука,
це глум один, знущання на собою.
Намарно не гукай, якщо не склалось,
не стало одного життя на двох.
Лише оскома на губах осталась,
а в серці – дика пустка, бачить Бог.
Не зви мене, я більше не вернусь,
шляхи назавжди наші розійшлися.
Вже краще в самотині залишусь,
а ти шукай своє, а ще – молися.;
В припадку силогізмів
Немає без сьогодні майбуття,
як берега без річки не буває.
Життя, життя, життя, життя, життя…
Немов пісок крізь пальці утікає.
Вже скроні густо вкрила сивина,
розруха й голод – то найбільше лихо.
Війна, війна, війна, війна, війна…
Для бідних – горе, для багатих втіха.
Братерства й дружби спалено мости,
що будувалися народами віками.
Хрести, хрести, хрести, хрести, хрести…
після боїв з братами. Ні – з катами!
Свій шлях торуємо уперто крізь туман,
сміємося, заходимося плачем.
Обман, обман, обман, обман, обман…
Ми часто вірим в те, чого не бачим.
Як без повітря не прожить і дня,
без медитацій не відкрити чакри.
Брехня, брехня, брехня, брехня, брехня…
Вона вбиває душу й віру в завтра.
Можливо нас чекають сотні літ,
а може й ні, на все воля Господня.
Політ, політ, політ, політ, політ…
Одних до зір, а інших – у безодню.
;
Сон
Цієї ночі ти мені приснився
в старенькій курточці і з течкою в руці;
вже з тиждень мабуть не голився,
у шапці в'язаній, щетина на лиці.
Чого б це, друже? Думаєш про мене?
У гості так неждано завітав…
Хто знає, може просто кляті гени,
бо я про тебе навіть не гадав.
Такий же худорлявий і веселий,
ще й клопоти у тебе, як завжди.
Зустрілись у якійсь тісній оселі,
якісь дороги, люті холоди…
Можливо, як говорять, сон той „в руку“,
ймовірно він важливе значить щось.
Життя – то непроста звичайно ж штука,
нам снів побачить в нім немало довелось.
Нехай біжить собі, бо так давно ведеться,
не відслідкуєш всіх життєвих схем.
Не кожну ніч дивитись сни вдається,
та в них ми творим, думаєм, живем…
;
Прощальна посмішка
Життя втікає без прощання,
біжить в нікуди стрімголов,
немов юнацькі сподівання,
як сміх крізь сльози чи любов.
Мені за ними не поспіти,
але відчути все ж кортить –
в черемхи білосніжні квіти
зануритися хоч на мить.
Не зупинити скорий потяг,
назад ріку не повернуть.
Взуття змінити можна й одяг,
та не змінить життєвий путь.
Зорі в тумані не угледиш,
карги з косою не позбутись.
Нам залишається одне лиш –
у відповідь їй посміхнутись…
;
Розділ 3. Переспіви
Гординя*
Вгамуй гординю, але гордим будь,
стяг і в чохлі ніколи не зімнеться.
Минуть літа і доля посміхнеться.
Не плачся, не пусти у душу лють.
І самоствердження ймовірно підведе,
пиха ж бо сточить геній твій природний.
Жага погубить норов благородний,
до самознищення, як завше, приведе.
І слава, і опала небезпечні –
обидві самолюбство все ж лоскочуть.
Проте медальки не приймай за почесть,
плювки не плутай з орденами недоречно.
Хавту;рок не чекай від добрих дядь,
бо жадібність завжди зрідні заразі.
Не рвись украсти, а хто – все й відразу,
душею бідний, бо не вміє ждать.
Не маєш ні кола ти, ні двора,
та не підносся навіть на зневазі.
Не жебракуй з грошима у оазі
чи навпаки – то істина стара.
Не заздри, відкидай оте паскудство,
на успіх інших геть не ображайся.
уму чужому заздрити стидайся.
Той блуд душевний не підносить людство.
;
Хай не образить думка будь-яка,
та май свою, ба попри неприємність,
люби і без надії на взаємність –
найщасливішим будеш ти в віках!
Талант не користай, немовби туз,
бо козир – не чеснота, радше кара.
Хто щедрий напоказ – той завше скнара.
Сміливість демонструє ж – боягуз.
Не загордуй і тим, що ти боєць,
і тим, що у борні ти всередині,
ні тим, що підкорив свою гординю.
Не справишся – тоді й тобі кінець!
* Твору Євгена Євтушенка „Не возгордись“.
Ні про що не жалкуйте*
Навздогін ні про що не жалійте ніколи,
якщо трапилось щось і змінити вже пізно.
Як зім’яту записку кидають додолу,
так порвіть із минулим – рішуче і грізно.
Не шкодуйте ніколи за тим, що вже сталось,
чи про те, що відбутись не зможе ніколи.
Лиш би озеро чистим в душі залишалось
та надії птахами кружляли навколо.
Співчуття й доброти не жалійте нізащо,
хай вам навіть в обличчя усмішка, як лід.
Хтось у генії вибився, хтось у начальство.
Не жалійте, що вам не дісталось їх бід.
;
Нізащо не жалкуй, ні про що і ніколи –
пізно ти розпочав чи раніше пішов.
Віртуозно на флейті виводить хтось соло,
але ноти в душі він у тебе знайшов.
Наздогін не шкодуйте нізащо, ніколи –
ні змарнованих днів, ні любовних невдач.
Хай сам геній на скрипці зіграє вам соло,
але ще геніальніший ви, як слухач!
* Твору Андрія Дементьєва „Ни о чем не жалейте“.
Мій світ міг бути Вашим*
Мене Ви пригадаєте не раз,
мій світ хвилюючий і норовливий.
Пісень барвистих, щирих, без прикрас,
єдиний поміж інших небрехливий.
Він міг стать також Вашим, та не став.
Його було Вам мало чи багато.
Тоді вірші я зрідка ще писав
і йшов на будь-які життєві втрати…
Колись Ви врешті схилитесь без сил
й промовите: „Згадати я не смію,
як інший світ мене позбавив крил,
убив в майбутнє віру і надію“…
Мій світ міг стати Вашим, та не став.
Його було багато Вам чи мало.
Непереконливо напевне я писав
й жадав Вас палко, що б там вже не стало…
* Твору Миколи Гумільова „Еще не раз Вы вспомните меня…
;
Тятива*
У всьому хочеться дійти
мені до суті.
В роботі головне знайти,
в сердечній смуті.
До суті днів, що вже спливли,
до їх причини.
Аж до підвалин до малих,
до серцевини.
Весь час, уловлюючи нить
подій, талану,
жить, думать, відчувать, любить,
не знать обману.
Якби в житті я тільки міг,
хоч вибірково.
Я б написав найкращу з книг –
про суть любові.
Про беззаконня, про біду
гріхи, погоні.
Необережності ходу
й твої долоні.
Я вивів би її закон,
її начало.
Ім’я кричав би в мегафон
й ініціали.
Я пестив би вірші, як сад,
з тремтінням серця.
Цвіли б у ньому вишні в ряд
біля озерця.;
Уплів в катрени б запах руж
і подих м’яти.
Поля, луги, усе навкруж
й дуби крислаті.
Колись Шопен вплести так зміг
нетлінне чудо
фільварків, рік, дібров, доріг
в свої етюди.
Дійти такого торжества –
це гра і мука.
Немов напнута тятива
тугого лука.
* Твору Бориса Пастернака „Во всем мне хочется дойти“.
Остання стежина*
О, Боже, ні зітхнути, ні вдихнути,
дні линуть в заметільній круговерті.
Життя – стежина від народження до смерті,
немов у горах шлях, що й не збагнути.
Мій Боже, ні вдихнути, ні зітхнути!
Сніг сипле. Ми говоримо удвох,
як нам старим здолати зиму люту.
Її подужати нам допоможуть люди,
вони спасуть нас поодинці чи обох.
Якщо ж і ні, то вирішив так Бог…
Йдемо ми знову разом через біль,
а слідом невідступно наші роки.
Вони повторюють найменші наші кроки,;
лиш вовком завиває звідусіль,
можливо вже остання, заметіль…
А де ж сліди, невпевнено-дитячі?
Оті, ступав лише що від порогу…
То доля снігом замітає путь-дорогу,
мені недовго те лишилось бачить.
Спасибі, Господи, що ти мені пробачив…
* Твору Ельдара Рязанова „Молитва“.
Нехай любов не покидає вас*
Ніколи не звикайте до кохання,
як довго б ту любов ви не чекали!
Троянди щоб до строку не зів‘яли
і солов’ї не змовкли на світанні.
А ще, прошу, не вірте у розмови,
що все само приходить і зникає.
Так, меркнуть зорі всі, окрім любові,
любов завжди зірницею сіяє!
Ніколи не звикайте до кохання,
і щастя не розмінюйте на звички.
Забудьте дощ і про осінню мжичку,
живіть завжди сьогодні, як в останнє!
До губ коханої ніколи не звикайте,
нехай вони вам вже роки знайомі.
Як сонце з вітром знов і знов стрічайте,
чи ливень влітку з голосистим громом…
До щастя не звикайте теж ніколи,
а, навпаки, осяяні промінням;
з живим, а не фальшивим, нетерпінням
виконуйте своє любовне соло.
Повік не згасла щоб любові зірка,
в житті, коханні будьте обережні.
Хоча у всьому є і буде мірка,
та почуття хай будуть все ж безмежні!
Не ставте ці поради на поличку,
в кінці я засмутити можу вас:
як почуття заміните на звичку –
коханню то прийшов останній час…
Самим не варто задувати свічку,
повірте – доля зробить це за вас.
Життя таке, як різнобарвна стрічка,
нехай любов не покидає вас!
* Твору Едуарда Асадова „Не привыкайте никогда к любви“.
Бажання*
А знаєш, хочу я щоб кожне слово
цього ранкового, прозорого вірша
метнулося до рук твоїх раптово,
немов моя окрилена душа.
А знаєш, хочу я рядок щоб кожний,
що вирвався із розміру неждано,
розніс строфу на друзки, в пил, у клоччя
і в серце твоє втрапив, ніжна панно.
А знаєш, хочу літера щоб кожна
увись неслась закохано до тебе.
І повнились промінням, скільки можна,
роси краплини на долоні клена.;
А знаєш, хочу хуга щоб в скорботі
тобі покірно в ноги розстелилась
й любили один одного ми доти,
обом допоки жити залишилось.
* Твору Роберта Рождественского „Знаешь, я хочу, чтоб
каждое слово“.
Втрачений рай*
Я хотіла вплести в сірих буднів
узор – позолоту.
Намагалась у сутінках щастя
хоч крихту знайти,
та воно не знайшлось –
переплутало, мабуть, ворота,
оминуло мій двір,
побрело в інший бік назавжди…
Сіє дощ за вікном,
доливає у серце печалі.
Як гвіздки за тобою
він сум забиває в газон.
Без надій і жалю
мрії ми всі свої розіп‘яли
і посіяли в душах
самотності вічний сезон.
З нами трапилось що,
вже ніхто і нічого не скаже.
Хто правий, а хто ні –
я нізащо судить не берусь,
бо пуста маячня
моє літо уже не розважить;
і без ласки твоєї,
напевно, я все ж обійдусь.
Воскресити любов
і у Бога не вистачить сили.
Як душа відболить,
хоч гукай там уже, не гукай…
Де ти, весно моя,
де подівся знедавна мій милий!
Обернула розлука
у пекло залюблений рай…
* Твору Ірини Істоміної „Я хотела вплести в серых будней узор позолоту…“
Іржава душа*
Я любила твій сміх, твій голос.
Я за душу твою боролась.
Та з чужою ти був душею,
бо була та душа з іржею.
А любов говорила гнівно:
„Зчищу ту я іржу все рівно“.
Буревії були, пожари!
І розладдя були, і чвари…
Вже терпіти було несила,
в тій пожежі одна горіла,
та іржа залишилась іржею,
як і ти – із чужою душею…
* Твору Юлії Друніної „Ржавчина“.
;
Кожен обирає собі сам*
Кожен вибирає по собі:
жінку, дім, релігію, дорогу,
сатані служити чи пророку…
Все те обирає сам собі.
Кожен вибирає по собі:
слово для любові чи молитви,
шпагу для дуелі, меч для битви…
Все те обирає сам собі.
Кожен вибирає по собі:
щит і лати, ціп, кілок чи лату,
вид і міру вічної розплати…
Все те обирає сам собі.
Кожен вибирає по собі…
Як умію – так і обираю.
Докорів і нарікань не маю.
Вибираю все лиш сам, собі.
* Твору Юрія Левітанського „Каждый выбирает для себя“.
Скажені пси*
Їх убивали підло, поодинці,
але та смерть була не випадкова –
лише за те, що родом українці,
за наші древні звичаї і мову!
Згас Симоненко ніби та свіча,
бо на заваді стало його слово –
вмер від побоїв ката-палача,
а людям правлять – мовби випадково!;
Як тільки піднялася в них рука
на те криваве і страшне паскудство?
Повісили кати Івасюка
й кивають на банальне самогубство!
Загинув Стус в гулазьких таборах
за Україну-неньку, її долю.
Кати звіріли, та ховали страх,
бо не змогли його зламати волю!
Минуло все, пройшли значні часи,
але того не можна забувати,
бо краєм знову бродять дикі пси
і поодинці нас продовжують вбивати.
Скажіть лише, добродії, кому
смерть знадобилась В‘ячеслава Чорновола?
Не важко здогадатися, чому
та ДТП була як випадкова!
А де взялись оті скажені пси,
ті люті, кровожерливі шакали?!
Здавалося б уже пройшли часи,
коли за слово правди убивали…
Чому загинув Ігор Білозір,
який співав пісні на рідній мові?
Митця загриз черговий хижий звір
у серці України… Тут, у Львові!
А згодом хто віддав команду „Фас“
Гонгадзе вбити? Також всім відомо.
Та до сих пір за дурнів мають нас –
суспільству брешуть нагло і свідомо.;
В Одесі знов убили юнака.
Кого за душу звістка зачепила?
Максима Чайку люта смерть така
теж випадково, в двадцять, підкосила?!
Убили підло хлопця лиш за те,
що палко вболівав за Україну.
Кати любові почуття святе
йому безвинному поставили в провину.
І наостанок ДТП візьму,
щоб завершить картину цього ладу –
звели зі світу співака Кузьму,
що викривав в піснях злочинну владу!
Що ж за таку державу бідним нам
вдалось за чверть століття збудувати,
що дозволяє тим скаженим псам
нас поодинці підло убивати?!
І на чиїй сторожі оті пси,
хто визначає кожну їхню жертву?
Ще не настали мабуть ті часи,
коли природно кожен може вмерти…
Тож не мовчи, народе, загризуть,
найбільшу палю виламай із тину –
без нас з тобою псів не розженуть,
ніхто крім нас не звільнить Україну!
* Твору без назви невідомого автора.
;
Щастям треба дорожити*
Щастям, люди, щастям дорожіть!
Помічайте, мрійте, бережіть
сонця промені у світанковий час,
бо вони лише для вас, для вас, для вас!
Якщо ж казкове чудо пропустити,
тоді на білім світі як нам жити?!
Усе, що мимо серця пролетіло,
назавжди віхола від нас скриває біла.
Трепетне коли почуєш слово –
радуйся, не вимагай другого.
Не спіши і час не підганяй,
порадій, полинь за виднокрай.
Скільки пісні випало тривати?
Вже давно пішла на небо мати…
Лист спадає під могутній в’яз,
та чи ж буде все те сотні раз?!
В сутінках палахкотить у вічі
стрій тополь, немов вечірні свічі.
Насолоджуйся, постій і помовчи,
як заповнити вже пустку нічим.
Грім гримить, немовби канонада,
дощ періщить по верхівках саду.
Серце як теплом не зігріває –
все летить додолу листопадом.
Хворість, суперечності облиште –
ви на потім все оте залиште.
Постарайтесь в нелегкий цей час,
щоб вони не турбували вас.;
Вслід бубнять хай скептики уперті,
не губись в життєвій круговерті.
Радощів, ну як там не крути,
злим очам, хоч лопни, не знайти!
Добрих і привітливих очей
не торкають заздрощі і муки.
Радість вам сама простягне руки
і вантаж спаде з сумних плечей.
Хто красу розгледить у звичайнім,
в ручаї розлив побачить рік.
Хто радіти вміє, як востаннє –
дійсно той щасливим буде вік.
Хай співає птах над головою,
ліс квітує і волошки в житі.
Не дружіть з проклятою журбою.
Щастям, люди, завжди дорожіте!
Щастям, люди, завжди дорожіть!
Помічайте щастя в кожну мить:
ранки, зорі, роси, весен час.
Радуйтесь, цінуйте – все для вас.
* Твору Едуарда Асадова „Дорожите счастьем, дорожите!“
Благодать*
Як добре без жінок та їх принад,
без сліз „гірких“ і поцілунків всує,
відвертих, чесних, милих оченят,
які вам брешуть та іще й ревнують!
Як хороше без сцен тих театральних
і довгих перепалок невпопад,
без з’ясувань спізнілих і брутальних,
а також підло-істеричних зрад.
Як сміхотворна ця безглузда гра,
де програш все, а виграш сущий мізер,
коли партнерші ваші – шулера,
а вихід з гри дорожчий від круїзу.
Як добре із товаришем не раз
сидіть спокійно й смакувати ромом,
пригадуючи з посмішкою час,
коли все те раніш скінчалось громом.
Як мило просинатись одному
в своїм шикарнім холостяцькім домі,
попити кави, слухати Кузьму
й до вечора скитатись у „Рандомі“.
А „прогаш“ щоб хоч трохи відіграть,
пофліртувати із другинею в придачу,
про око лише, кості розім’ять,
та ще й застрахуватися „на здачу“.
* Твору Олександра Вертинського „Без женщин“.
Але…*
В сюрприз буває доля заведе,
я в цьому переконувавсь не раз.
Ідуть дощі, хоч поле сонця жде;
пече нещадно, та дощу б якраз.
Очікуване прийде не у строк,
раптовими бувають милість, зло.
Я не чекав на тебе і твій крок,
а потім довго думав – повезло!
І якось все по-іншому пішло,
став по другому жити, в певній мірі.
Що у житті так трапитись могло,
ще кілька довгих років я не вірив.
Жартує з нами доля часто зле
й нерідко нам в житті везе. Але…
* Твору Расула Гамзатова „Бывает в жизни всё наоборот“.
Жінок не бува нелюбимих*
Жінок нелюбимих немає,
є ті, що нікому не стрілись…
Йдуть мимо, а ні щоби скраю
присісти, на мить зупинившись.
Всього лише слово промовить
й водночас життя все змінити.
Все сяйвом миттєво наповнить,
як плівку ураз засвітити.
Старих не буває чи літніх
в коханні і кожна права.
Як в мушлях ждуть перли в них срібні,
бо в душах любов їх жива.
Все виправить може неждано
один лиш зворушливий вчинок.
Жінок не бува некоханих,
допоки є в світі мужчини.
* Твору Андрія Дементьєва „Нет женщин нелюбимых“.
;
Вечірнє щастя*
Ми маримо про щастя з дивограєм,
воно ж повсюди, навкруги воно.
Бо щастя – сад зелений за сараєм,
повітря чисте, що пливе в вікно.
В бездонній висі, аж під небокраєм,
одна хмарина в’ється, мовби птах.
В житті ми мало бачим, мало знаєм,
а щастя лине знаючим під дах.
Вікно відкрите, тихо у саду,
на підвіконня з писком пташка сіла.
Вже вечоріє, небо потемніло,
я від книжок свій погляд відведу.
Малюю словом на життєвім полотні
і бачу, чую – щастя все в мені.
* Твору Івана Буніна „Вечер“.
Брехня*
Брехню ненавиджу я в людях,
хоча вона й різниться дуже:
у вигляді ножа чи ружі,
пусту, майстерну, в свято, будні…
Брехню я в людях не приймаю,
підступну, з посміхом, невинну,
нахабну, з натиском невпинним,
що серце в шмаття розриває.
;
З дитинства не терплю брехню я,
обурююся і страждаю,
в душі брехливих зневажаю,
бо почуттями не торгую.
Брехня від зради лиш за крок,
не довіряй брехливій лесті.
У брехуна немає честі –
це аксіома, це урок.
Брехню ненавиджу я в людях
і виправдань не жду, пояснень…
З брехливим і без слів все ясно –
людини з брехуна не буде!
* Твору Андрія Дементьєва „Ложь“.
Голий король*
Сором’язливий мій герой
ганьби уникнув як майстерно!
Як довго грала я цю роль
і вправно йшла одна по тернях.
За допомогою до тебе
я не зверталася, нівроку.
Серед куліс, не сині неба,
ти спасся, не моргнувши оком.
У соромі і маячні
ішла одна в борні жорстокій.
Все на біду, вся на виду,
як завше в ролі одинокій.
;
Нещадно реготав партер,
не вибачавши очевидність –
моїх утрат, тоді й тепер,
моєї посмішки невинність!
Ти жадно гнав свої стада…
З печалі повними очима
одна, одна серед стида
стою з опалими плечима.
Та нерозважливій юрбі
героя справжнього не видно.
Герою, боязко тобі?!
Не бійся, я тебе не видам.
Вся наша роль – моя лиш роль.
У ній жорстоко все програла,
бо голим виринув король,
а скільки болі я зазнала!..
* Твору Белли Ахмадуліної „О, мой застенчивый герой“.
Гріхи*
„Якби ж вона була іще жива –
я б все віддав, я б зрікся навіть раю!“
Слова, слова, слова, слова, слова…
Ми всі їх надто пізно промовляєм.
Ще пишем вірші, відірвавшись від сохи,
та з каяттям в душі навіки будуть з нами –
Гріхи, гріхи, гріхи, гріхи, гріхи…
Їх не спокутати ніякими словами!
* Однойменного твору Валентина Гафта.;
До побачення*
До побачення, мій друже. Прощавай.
Сумувати гірко почекай.
Милий мій, ти в серці назавжди.
Ця розлука – зустрічам не край.
На добраніч. Без руки, без слова…
Не сумуй і брови не печаль.
Помирати в цім житті не ново,
як не ново жити й линуть вдаль.
* Твору Сергія Єсеніна „До свиданья, друг мой, до свиданья“.
Все ще попереду*
Сварились двоє молодят в трамваї
бурхливо, не зважали на чужих…
Та заздрощів невільних не ховаю,
схвильовано дивлюся все на них.
Не знають ще вони, які щасливі!..
І слава Богу! Їм ще жить, любить…
Подумати: разом, стрункі, красиві,
все виправити можна й зрозуміть!..
* Твору Маргарити Алігер „Двое“.
З Гафтом на пару
Хоч з Гафтом у кіно й не грав на пару,
та п’ятаків своїх додам я пару.
Вони піднімуть тиск, добавлять жару,
чи допоможуть випустити пару.;
Хрести
Коли помрем, зійдем зі сцени
(хай я спочатку, потім ти),
на нас поставлять, мов антени
на телевізорах, хрести.
Грішниця
Я вірю, беззавітно вірю, в Бога,
тяжка до Всемогутнього дорога.
Шепчу лякливо, ніби на духу –
немало завинила на шляху…
Співачка
Ви заспівали все ж дарма.
Жаль – не обмежились ви спічем…
Таланту, люба, в вас катма –
вам нічого сказати й нічим!
Майбутнє
Манило нас завжди прекрасне,
майбутнє вже не за горами.
Давай спаплюжимо сучасне –
тоді майбутнє буде з нами!
Велика вода
Потоп – страшніш нема загрози,
вже явні признаки біди…
Смертельним рівень став води,
коли в потік упали сльози!
;
Борги
Віддавши громадянський борг,
ліг в землю весь хоробрий полк.
Перед Вітчизною боргів
в нас значно більше, ніж полків.
З ніг на голову*
Стривай!.. Ти переплутав щось в запалі!
Це кожному відомо пацану:
На вас не нападали. Ви – напали!
Ви першими затіяли війну.
Ви громадянам захист обіцяли,
та вийшло навпаки, якийсь скандал.
Кого ви і від кого захищали,
якщо на вас ніхто не нападав?!
А скільки на землі людців підступних…
На жаль настали вже такі часи!..
Під подвиг підлість ви маскуєте, паскуди,
ще й ордена за це бажаєте носить!
* Твору Леоніда Філатова „Постой. Ты что-то путаешь в запале!“
Дорога рабів*
Ми боязкі, підвладні кожній миті.
Ми зовні горді, та в душі раби.
Ми віруєм, попавши в віри сіті,
і любимо про око, як аби…
;
Ми жалібно завжди самолюбиві,
та скромні й безсоромно мовчазні.
Ми часто ниці в спокої сонливім
і боїмось, що в радості смішні.
Надіємось, що новий храм збудуєм
з обіцянок, для нової землі…
Та кожен дорожить своїм покоєм
й самотністю у вічній кабалі.
Ми тихі, бо соромимося Бога,
зневажливі – лиш тлієм, не горим.
Ми вибрали собі рабів дорогу,
нам зорі застилає чорний дим…
* Твору Зінаїди Гіппіус „Только о себе“.
Живи в гармонії*
Живи. Не скаржся, не видумуй
ні літ минулих, ані тверді,
й зіллються гармонійно думи
у відповідь: „Немає смерті!“
Будь милостивим. Царств не требуй,
а дякуй за щасливі миті.
Молитву шли в безхмарне небо
і василькам у стиглім житі.
Не зневажай минулі мрії
творити прагни кращі. Брать
у трепетних пташат надії
учись. Учись благословлять!
* Твору Володимира Набокова „Живи. Не жалуйся, не числи“.;
Зоресяйна любов*
Серед планет, туманностей, світів,
ім’я зорі одної я шепочу.
І не тому, щоб я її любив,
бо просто інших бачити не хочу.
Коли нависне сумнівів стіна,
до неї тягнеться душа моя розквітла.
І не тому, що світиться вона,
бо з нею зовсім не потрібно світла.
* Твору Інокентія Аненського „Среди миров“.
Мій голос*
Розверзлись хмари… Діаманти дощові
блищать і крапають повільно, а то швидше,
з гілок зворушених в осінню сіру тишу.
Людські так Богу на долоню котять дні,
диханням щирим відкривається буття
і звучно падає у межі неземні
мій голос каяття…
* Твору Володимира Набокова „Разбились облака“.
Люблю*
Хіба не щастя? Ніч і ми одні!
Ріка, мов дзеркало, засіяна зірками!
Піднімеш голову, а на нічному полотні –
бездонна глибина і чистота над нами!
Блаженним називай у кожнім слові.;
Ким хочеш, в мить цю розумом слабію.
А серце калатає від любові,
що змовчати не можу і не смію!
Я хворий, я кохаю, весь киплю!
Послухай і почуй – я пристрастю палаю.
Кричати хочу, як тебе люблю!
Тебе одну люблю я і бажаю!
* Твору Афанасія Фета „Какое счастие: и ночь, и мы одни!..“
Любов зів’яла, ніби квіти*
Приніс я вранці тобі, мила,
ще вчора зірвані квітки,
бо мої мрії помертвіли,
як ті зів’ялі пелюстки.
Я нашептав моїм левкоям
про згаслу у собі любов
і ти в оплакані покої
мене не зви ніколи знов.
Нудьгою вкрились візерунки,
краса поблякла неспроста.
Більш не запалиш поцілунком
мої холодні вже вуста.
Нехай твій кожен погляд віє:
„Ти не любив, тобі не жаль“,
беззаперечно розумію
твого кохання всю печаль.
* Твору Сергія Єсеніна „Я положил к твоей постели“.
;
Лютий*
Морозно й дощ чорнилом плаче,
скрізь ляпавиця, болота…
Лишається молить і клячить,
щоб швидше скінчилась сльота.
Дістати дрожки. За шість гривень
крізь благовіст та клич коліс
перенестись туди, де ливень
періщить день і ніч навскіс.
Де, мовби обгорілі груші,
з дерев десятки сот ворон
все падають на дно калюжі
й суха жура злітає з крон.
Під нею лисини чорніють
і вітер з криками гримить.
У час такий дрімають мрії,
збуди ти їх хоча б на мить.
* Твору Б. Пастернака „Февраль. Достать чернил и плакать!“
Минуле не вмирає*
Із закритими очима можна жити,
не бажаючи в земнім житті нічого,
з небом перестати говорити
і відсторонитися від Бога.
Можна жити в мороці німому,
не рахуючи утрачені хвилини:
як осінній ліс стоїть в утомі,
як існують мрії швидкоплинні.;
Заповітне можна все покинуть,
в світі все можливо розлюбити.
Та минувшина ніяк не може схлинуть,
ми її не в силі схоронити!
* Твору К. Бальмонта „Можно жить с закрытыми глазами“.
Не варто сумувати*
Дивитися на тебе сумно,
як біль із жалем разом звились.
Лиш мідь вербова у задумі
нам вересневій залишилась.
Численні губи рознесли
твоє тепло і трепет тіла,
та частку їх усе ж спасли
душа і руки загрубілі.
Вже не боюсь цього дощу,
не мряка то, а вища милість,
і пам’ять я не відпущу,
вона одна мені лишилась.
Бо і себе я не зберіг
для тихого життя чи свята.
Так мало пройдено доріг,
помилок зроблено багато.
Смішне життя, смішний розклад,
було так, є і завжди буде.
Так цвинтарем біліє сад,
берізки, мов кістки повсюди.
;
Відквітнемо ось так і ми,
хто зна, як далі ляже карта…
Як зась квіткам серед зими,
то й сумувати вже не варто.
* Твору Сергія Єсеніна „Мне грустно на тебя смотреть“.
Не збагну*
Золоте закрутилося листя
у рожевій воді, на ставу.
Як метелик, легкий і барвистий,
у думках я до тебе пливу.
Закохався у літній цей вечір,
ліг на серце жовтіючий діл.
Вітерець-пустунець аж на плечі
заголив у берізки поділ.
У гаю й на душі холодок,
як у мороці той каганець.
Прочиню лише хвіртку в садок,
продзвенить і замре бубонець.
Обережно ще так не блукав,
не шукав так іще свого броду.
Було б добре, як гіллям верба,
упірнуть в рожевіючу воду.
Було б хороше в сіна копну
писком місяця тицьнуть старого.
Де ти, радість моя? Не збагну,
як любить й не жаліти нічого.
* Твору Сергія Єсеніна „Закружилась листва золотая“.;
На грані відчаю*
Ти все іще тривожишся – що буде?
Нічого! Буде знову все, як є.
Поплескають, осудять і забудуть –
у кожного щось знайдеться своє.
Не станеться нічого. А потрібно?
Чи ж нам не дарував Господь багатств:
там морок, світло, голодно і хлібно.
У ліс весною підемо, Бог дасть…
Ні не уляжеться, само не перебродить,
це не лікують з допомогою розлук.
Не та хвороба, що сама проходить,
не в наші роки!.. Так ось, любий друг!
Тільки вночі буває біль розбудить,
як в серце ніж… Подушку прикушу
і плачу, плачу, щастя більш не буде!
Та знову вдень живу, сміюсь, пишу…
* Твору Вероніки Тушнової „Ты все еще тревожишься – что будет?“
Не чекаю від життя нічого*
Я один виходжу на дорогу,
крізь туман Молочний шлях бринить.
Тиха ніч, лиш пустка чує Бога
із зорею зірка гомонить.
В небесах уроче й дивовижно!
Спить земля у сяйві голубім…
Що ж мені так сумно і так сніжно?
Жду когось чи сумніваюсь в чім?
;
Вже нічого я не жду від долі
і не жаль минулого й на грам.
Я шукаю спокою і волі,
я б хотів, забувшись, спати сам.
Та не тим холодним сном могили…
Я б заснути так бажав навік,
щоб дрімали в грудях свіжі сили
і здіймались з подихом на пік.
Щоб всю ніч, весь день мій слух леліяв
й про кохання чув солодкий спів.
Наді мною жолудями сіяв
дуб віками, гнувся й шелестів.
* Твору Михайла Лермонтова „Выхожу один я на дорогу“.
Немає виходу*
Немає виходу, одна невтішність…
Кохання наше – наша то вина.
Любов перетворилась просто в ніжність
й померти вже приречена вона.
Немає виходу, а лише безнадія,
лиш безкінечність схолоднілих рук.
Та ніжність дарувала мені мрію,
щоб врятувати у часи розлук.
Ти мабуть народитись запізнилась,
чи я в чеканні вибився із сил.
Як пташки дві, ми в синє небі звились,
та серце ранив кожен помах крил.
;
Без виходу в коханні лиш страждаєш,
а я не можу раптом розлюбить.
Живеш лише тому, що жити маєш
і щоб любов відходом не убить.
* Однойменного твору Андрія Дементьєва.
Несподівана зустріч*
Спішив, та враз засяяла зірниця –
зустрілися на розі випадково,
а погляд різав млу, мов блискавиця,
крізь її вії, довгі і шовкові.
На ній був креп. Легкий, прозорий газ
весняний вітер лиш на мить розвіяв.
Змінилось все, минув веселий час.
Пройшли ті дні, коли я нею мріяв.
Кивнула ледь помітно все ж вона
й сумну голівку трішечки схилила.
Обличчя – ніби кам’яна стіна,
вона мене забула, як простила…
* Твору Івана Буніна „Мы встретились случайно, на углу…“
Нестерпна пам’ять*
Я ще пам’ятаю, кохана,
те сяйво в’юнкого волосся.
Нелегко, не в радість, жадана,
покинуть тебе довелося.
Осінні пригадую ночі
і ситцевий шурхіт тіней,;
березовий стан твій, дівочий,
у місячнім сяйві страстей.
Ти з сумом мені говорила:
„Пролинуть юнацькі роки,
все рівно забудеш, мій милий,
з другою мене на віки“.
Сьогодні розквітнула липа
і знов нагадала мені,
як я на чоло твоє сипав
квітки у любовнім вогні.
Болять моє серце і совість,
та з сумом все ж іншу люблю,
немов недочитану повість.
Згадаю тебе і терплю…
* Твору Сергія Єсеніна „Я помню, любимая, помню“.
Остання любов*
Життя прекрасне, лиш збігає без зупинку.
Як пізно інколи кохання нас знаходить…
Ось друг у мене покохав вже літню жінку,
насолодитись же любов’ю – не виходить.
Не вистачає часу всьому дати раду,
як сонце взимку, промінцем ковзнувши.
Що знову юність повертається – неправда,
не подолати прірву й двічі відштовхнувшись.
А тому нині два життя – уже на двох
і жодних сподівань чи зайвих обіцянок.;
Та все ж безмежно я радію за обох,
що не злякались закохатись наостанок.
* Твору Андрія Дементьєва „Позднее счастье“.
Осіння пора*
Осінній блиск зірниці знову
вогнем оманливим тремтить.
Ведуть птахи одвічну мову,
коли на південь їм летіть.
І знову буде серце нити
тяжким, солодкуватим болем
та лист кленовий червоніти
про сенс життя, упавши долу.
* Твору Афанасія Фета „Опять осенний блеск денницы“.
Печаль*
Хоч жінка вже у віці, але все ж
приваблива в томливості своїй,
а в чарах – взагалі не знає меж,
як очі її зиркнуть із-під вій!..
Приляже враз – і ніжно, і лукаво,
печаллю страсті манить згаряча.
Душі моїй приємний, ніби слава,
овал її осіннього плеча…
Спів про весну кінчається з роками:
чим ближче старість, тим ясніш стає,;
що серцю ближча весен з їх садами –
пустинна прохолода осеней…
* Твору Ігоря Сєвєряніна „Зовущаяся грустью“.
Прокляття нинішнього часу*
Поспішність – це прокляття віку,
де чоловік, змахнувши піт,
життям гасає, як шуліка,
і думає лиш про живіт.
Поспішно п’ють, поспішно люблять
і опускається душа.
Поспішно б’ють, поспішно гублять,
а після каються й грішать.
Але хоч раз на світі білім,
коли він спить або кипить,
все ж зупинись, як кінь у милі,
що прірву чує з-під копит.
На половині стань дороги,
довірся небу і судьбі,
про себе думай після Бога,
та в діях звіт віддай собі!
Під шурхіт листя, що спадає,
збагни, забувши хриплі крики:
сум’яття – жаль лиш викликає,
хто ж зупинився – той великий.
Пил суєти вкрива дороги,
тож пригадати вічність гоже.
Свинцем нехай наллються ноги
і нерішучість переможе.
У ній буває також сила,
коли по хибному шляху
вперед на вдавані світила
бредеш по-пояс у снігу;
мов листя топчеш люду лиця…
Стань, ти осліпнув, ніби Вій!
І шанс свій, просто зупиниться,
безумством поквапу не вбий.
Коли до цілі йдеш убого,
немов по східцям, по тілам,
зроби зупинку, бо без Бога –
ти по собі крокуєш сам!
Якщо тебе штовхає злоба
на гибель власної душі –
облиш і пострілом чи словом
ти честь убити не спіши!
Наосліп рухатись неможна,
сліпих потрібно зупинить.
Замри у леті куля кожна,
ракети й бомби всі замріть!
О, людство, розуму ти згусток,
молись, піднявши очі ввись;
серед занепаду й розпусти –
ти зупинись! Все ж зупинись!
* Твору Євгена Євтушенка „Проклятье века – это спешка“.
;
Прощальне „люблю“*
Казала ти мені „люблю“,
але вночі, та й то – крізь зуби.
А вранці лиш гірке „терплю“
притримували ледве губи.
Я вірив в темряві губам,
рукам лукавим і гарячим.
Але не вірив по ночам
твоїм нічним словам незрячим.
Лукавила ти при свічі,
якщо кохатися хотіла.
Могла брехати лиш вночі,
коли душею править тіло.
Та вранці, у тверезий час,
коли душа тверда й не мріє,
ти „так“ сказала хоч би раз!
Я так чекав цього в надії…
А тут війна, від‘їзд, перон,
що далі буде – невідомо.
Старий, пошарпаний вагон,
на Захід їхати в якому.
Вже вечір без надій на ніч,
на щастя, на тепло постелі.
Як відчай з криком віч-на-віч –
смак поцілунку на шинелі.
Щоб з тими, в мороці, в хмелю,
не плутав давніми словами,
;
прошепотіла враз „люблю“
ти пересохлими губами.
Тебе не бачив я такої,
як в передчас гіркий розлуки.
„Люблю, люблю“ і ми лиш двоє,
та схолоднілі з горя руки…
* Твору Костянтина Симонова „Ты говорила мне „люблю“.
Поету*
Хай пружним вірш твій буде і гнучким,
немов тополя у зеленім полі.
Як твердь земна під плугом, як річки,
як дівчина, що не скорилась долі.
Упевненість і строгість бережи:
вірш не повинен пурхати чи биться.
Хоч муза і не відає межі –
богиня все ж вона, не танцівниця.
І перебійних рим веселий гам,
спокусу збочень, ухилів свободу –
залиш паяцам й від пера „богам“,
що в танцях скачуть перед всім народом.
Як на священні вийдеш ти стежини,
співучості направ із перцем вислів.
Юрби вона коханка – в тім причина,
як милостині жде палких обіймів.
* Однойменного твору Миколи Гумільова.
;
Райські яблука*
Все ж колись я помру,
кажуть ми, зазвичай, помираєм.
Як би так угадать, щоб не сам,
щоб у спину ножем.
Убієнних жаліють,
відспівують, балують раєм.
Не скажу про живих,
а покійників ми – бережем.
В грязь ударю лицем,
завалюся картинно я набік
і рвонеться душа
на украдених клячах в галоп.
В дивних райських садах
наберу рожевіючих яблук,
жаль, що їх сторожать
і стріляють без промаху в лоб…
Прискакали, дивлюся
і бачу – не рай це, болото,
маячня, гола пустка,
фантом і ніщо під плащем…
А всередині того нічого –
масивні ворота,
й величезний етап
на ворота дививсь під дощем.
Заіржав корінний,
зупинив його лагідним словом,
та з мочал реп’яхи
ледве видрав і гриву заплів.
Сивочолий старик,;
щось там довго возився з засовом,
і кректав, і бурчав,
і відперти не зміг, й десь побрів.
Величезний етап,
не промовивши жодного слова,
лиш навприсядки враз
з онімілих колін пересів.
Тут малина, братва! –
оглушило малиновим дзвоном.
Все вернулось на круг
й розіп’ятий над колом висів.
А апостол старий
все на стражу кричав, „комісарив“,
ще покликав когось
і затіяли знов відчинять…
Хтось ціпок підхопив
та з розмаху об рейку ударив,
і всі кинулись дружно
в прекрасну оту благодать.
Я старого впізнав
по сльозам на щоках його дряхлих.
Це ж апостол Петро!
Ой, який же я все ж остолоп…
Ось і кущі-сади,
а там безліч морожених яблук,
але їх сторожать
і стріляють без промаху в лоб…
Всім нам блага подай,
чи ж багато випрошував я благ?!
Лиш би друзі рядком
та дружина щоб впала на гроб.;
Я ж накраду для них
тих рожевих, морожених яблук,
жаль сади сторожать
і стріляють без промаху в лоб…
В занімілих руках
свічі плавились, як в канделябрах,
а тим часом я знову
конячок пустив у галоп.
Я натряс і набрав тих рожевих,
морожених яблук
і за це мене холодно
вбили без промаху в лоб.
І погнав я коней
геть від згубних тих місць і закляклих.
Коні голови вверх,
та вудила і я закусив.
З батогом вздовж обриву…
Рожевих, морожених яблук
я тобі привезу,
ти чекала і рай – відпустив!
* Твору Володимира Висоцького „Райские яблоки“.
Пропажа*
Самій ніжній любові настане кінець,
нескінченного суму обірветься пряжа.
Що робити з тобою, з собою вкінець?
Як забути тебе, ненаглядна пропажа?
Скоро станеш чиєюсь дружиною знов,
спокійніші думки і волосся гладкіше.;
А від наших пожеж, де палала любов,
не залишиться в серці нічого, крім тиші.
Будуть роки мелькать, як в степу поїзди,
будуть сірими дні, на краплини всі схожі.
Без кохання живуть і не знають біди,
якщо серце мовчить, мрії теж не тривожать.
Та колись в твої двері постука біда,
ляжуть сутінки враз в чисто прибранім домі.
Схопиш трубку ти хутко, смертельно бліда,
і віднайдеш загублений в пам’яті номер.
„Він поїхав назавжди у край своїх мрій“ –
глухо голос чужий тобі в слухавку скаже.
Будеш плакати гірко: „Єдиний ти мій!
Як забути тебе, незамінна пропажа!..“
* Твору Олександра Вертинського „Дорогая пропажа“.
Сила кохання*
Нехай нестерпним був цей день до сліз,
весь сповнений дошкульної печалі –
цілунок твій і кіс духмяний ліс
вночі мене зі спочивом чекали.
Хай злого дня безжалісний пожар
палив без міри у життя довіру,
твої долоні, благодатний дар,
мені вночі вертали в завтра віру.
І хай весь світ у марній боротьбі
тік в забутті від Альфи до Омеги –;
сріблясто чари сипали мені
твої блаженні руки-обереги.
* Твору Еріх Марія Ремарка „Пускай был день мучителен до слёз“.
Самотність – це свобода*
Є у самотності свобода
і розкіш в вигадках благих.
Зорю, сніжинку, навіть вроду,
змалюю я у вірші, всіх.
Щороку подумки вмираю
й воскресну, коли прийде час.
Бо новий день – росинка раю,
минулий день – немов алмаз.
Із блиску в тінь і в блиск із тіні,
з лазурних скель струмки текли.
У мареннях яскраво-синіх
байраки весняні цвіли.
Було це дійство в ранок людства:
дикун іще напівнімий,
з душею старця, без розпутства,
кудлатий, грізний і прямий –
помітив, бавлячись із луком,
при злеті гордого орла,
з яким густим, солодким звуком
із нього виліта стріла.
Забувши шерхоти оленів
і тигра бархат вогневий,;
у подиві він йшов блаженнім,
торкаючись ледь тятиви.
Її натягував без зиску
і миттю різко відпускав.
Із тіні в блиск і в тінь із блиску
струмки текли з лазурних скал.
Янтарний дзвін міцної жили
йому нагадував (й мені),
коли сміялись чи тужили,
в чужім далекім курені.
* Твору Володимира Набокова „Есть в одиночестве свобода“.
Сірі маски*
Мене жорстоко, мабуть, розіграли –
сміюся ридма між кривих дзеркал.
Носи крючком та ще й до вух оскали,
немовби венеційський карнавал…
Робити що? Тікать чимдуж? Куди?!
А може з ними разом веселиться?
Так склалось, що під маскою завжди
багато з них людські ховають лиця…
У масках, париках всі, як один –
казковий хто, а хто з літератури.
Сусід праворуч – справжній арлекін,
лівіше – кат, а кожен третій – дурень.
Один себе старався обілити,
другий лице ховає в сіру краску.;
А той уже не в силі відрізнити
своє обличчя від чужої маски.
Я в хоровод ступаю сміючись,
але все рівно неспокійно з ними –
а раптом маску ту хтось і колись
вподобає й ніколи вже не зніме…
Зненацька клоун вічно засумує,
любуючись лицем своїм печальним,
чи блазень вигляд дурнуватий всує
так і забуде на лиці нормальнім?!.
Невпинно все стискається кільце –
мене хапають, манять в дивну казку.
Природнє, від народження лице
сприймати стали всі за сіру маску.
Петарди, конфетті!.. Та знов не так,
вже зиркають із присмаком тривоги.
Вони кричать, що знову я не в такт,
партнерам наступаю знов на ноги!
Сумні сміються маски наді мною,
веселі ж починають раптом злитись.
За масками, немовби за стіною,
ховають люди свої дійсні лиця.
За музами ганяюсь по п’ятам,
та ні одну не попрошу відкриться.
Як раптом маски скинуть всі, а там –
одні півмаски, лише напівлиця?!.
Я в таємницю масок все ж проник,
суть розгадав їх вічну і природу –;
бездушна маска на обличчі в них,
то захист від плювків, „сурдосвобода“.
Та як без маски підлим був завжди –
носи її. Обличчя ж світле, ясне
під маскою ховати підожди,
коли воно воістину прекрасне!
Обличчя добрі як не пропустить,
як лиця чесні, щирі розпізнати?
Щоб їх від зла і бруду захистить
і стали сірі маски одягати…
* Твору Володимира Висоцького „Маски“.
Старість – це наука*
Старими бути – нелегка це штука.
Не всі уміють стариками бути.
До старості дожить – не вся наука,
складніше гідності своєї не позбутись.
Не опуститись, не піддатись хворі,
болячками другим не докучати.
Уміти розібратись в своїм горі,
поменше наставляти і повчати.
Не вимагати лишньої уваги,
в собі образ, претензій не збирати,
не збитись до старечої зневаги…
Не просто старигану не бурчати.
Ще не давить своїм авторитетом
і досвідом не дошкуляти дуже.
У молодих свої пріоритети,
це треба чітко розуміти, друже.;
Хай не усе далеко до вподоби,
але не намагайся все змінити.
Не варто тратить час на хибні спроби
усіх уму і розуму учити.
Щоб піна з рота не летіла в спорі,
не треба скиглити й жалітися на все.
Занудство виключайте апріорі –
першочергове старикам есе.
І ні до чого рахувати зморшки
та силитися час ще обдурить –
у старості його лишилось трошки,
тому потрібно жити в кожну мить.
Як скоїться з самотністю зустрітись,
не варто вам розводити руками.
Старими бути важко научитись,
не всі уміють бути стариками…
* Твору А. Дементьєва „Быть стариками – не простая штука“.
Сніжні хризантеми*
На вікні, сріблястому від інею,
за ніч хризантеми розцвіли.
На шибках, що зверху, небо синіє
й стріха вкрилась снігом із імли.
Бадьориться сонце серед холоду,
золотиться відблиском вікно.
Тихий ранок, радісно і молодо
білим снігом засипає скло.
;
Зрання чистотою вже іскритися
стануть різні фарби в вишині.
Будуть до півдня усе сріблитися
хризантеми на моїм вікні.
* Твору Івана Буніна „На окне, серебряном от инея“.
Ти з докором услід не дивись*
Ти з докором услід не дивись,
не ховаю до тебе презирства.
Погляд твій не люблю, як не злись,
і лукавства твого, й лицемірства.
Ти відкритою часто здаєшся,
та заперта завжди на крючок.
Навкруги, мов ліана, все в’єшся,
ловиш рибку на гострий гачок.
Та чи вистачить сили для герцю
і десятка заучених фраз?
На моє схолодніле вже серце
натикались такі і не раз…
Не тебе я люблю, дорогенька,
ти – відлуння, одна лише тінь.
Бо вночі мені сниться маленька,
у якої в очах голубінь!
Хай вона не така все ж покірна
ще й холодна на вигляд, сумна.
Та душа її чиста і вірна
моє збурила серце до дна.;
Ось таку вже повік не розлюбиш
і не хочеш, та підеш в туман.
Не клянись, бо мене ти не любиш,
твої клятви – то ниций обман.
Я спітніле чоло витираю,
у густій прокидаючись тьмі.
Не було якби пекла і раю –
їх придумали б люди самі!
* Однойменного твору Сергія Єсеніна.
Хулігани*
Шановні, заспокойтесь, він не хуліган.
Він не пристане десь на полустанку.
В війну, Малахів пам’ятаєте курган,
з гранатами такі ішли на танки.
Такі спасали шосту частку суші,
канали рили, шахти і траншеї.
Завжди в багні, та чисті їхні душі,
і жили рвали з сили усієї.
Що за манера – зразу ж за наган?!
Петля, отрута – все те по-московські!
З життя пішов Єсенін-хуліган,
пішов по-хуліганські Маяковський.
Щоб не принижувались ми за ті гроші,
не животіли ми по-ідіотські –
пішов з життя наш хуліган Шукшин,
пішов з життя і хуліган Висоцький.
;
Живемо, а вони пішли туди,
на себе взявши болі наші й рани.
Он загорілись нові дві звізди,
а запалили їх, звичайно ж, хулігани.
* Твору Валентина Гафта „Хуліган“.
Фінішна пряма*
На все свій час: і погляд, і весна,
й життя легке, не давить плечі ноша.
І на душі казкова тишина,
від щастя все здається прехорошим.
Все у свій час: і погляд, і зима,
й життя біжить, все менш підйомна ноша.
І метушня в душі, густіш пітьма,
й вкладає все частіш хвороба в ноші.
Пече вночі, а то морозить днем…
Життя у смужку, ніби шкура тигра,
і серцю допікає підлий щем…
На фініш вийшли вже життєві ігри.
* Твору Ельдара Рязанова „Всё беспричинно“.
Чекав тебе*
Чекав тебе… Годинник плів журливо,
секунди у години, дні у роки…
Ночами чув я голос твій грайливий
й лунали у вітальні твої кроки…
Чекав тебе… Прозорий, світлий, свіжий,
осінній день в повітрі мов повис.;
Німа зажура серце давить хижо
й одна сльозинка покотилась вниз.
Ти зрозумій – у цім житті шумливім
з тобою, люба, кожну мить ловлю.
Бо я люблю тебе, моя прекрасна діво,
як щастя, як життя тебе люблю!..
* Твору Олексія Апухтіна „Я ждал тебя“.
Зорепад*
Про що я думаю? Про зорепади літні…
Дивись, одна зоря беззвучна, ніби дух,
алмазним променем розрізала повітря
і ось вже шлях її потух…
Ти не питай мене, куди зоря скотилась.
Благаю я тебе, мовчи, як уві сні!
Вже відчуваю – променисто розчинилась
в душі моєї глибині.
* Твору В. Набокова „О чем я думаю? О падающих звёздах...
Чорний ангел*
Іди за мною ти покірно,
моєю вірною рабою.
Я на гірський хребет манірно
злечу мов блискавка з тобою.
Через безодню в світ буремний
перенесу усе земне.;
Твій жах природній, та даремний,
лиш надихатиме мене.
Про дощ космічний й пил ефіру
тобі, кохана, розкажу.
Крильми закрию чорні діри,
від круговерті вбережу.
Над горами, в мигтінні білім,
в незаплямованих степах
божественно-прекрасне тіло
твоє нестиму на руках.
Коли на землю сплине вечір,
я очарований тобою
накрию дивні твої плечі
зірниці блиском вогневої.
Так, я візьму тебе з собою
і піднесу одну туди,
здається де Земля звіздою,
в далекі, неземні світи.
І, занімівши в здивуванні,
угледиш ти нові мири,
де в неймовірності кохання
плоди моєї злої гри.
Безсило затремтиш від страху
і тихо мовиш, – Відпусти…
Пущу тебе, безкрилу птаху,
і посміхнуся лиш – лети!
;
І з жахом глянеш ти у вирву
та, знищуючись на льоту,
все ж полетиш, як камінь в прірву,
у зоресяйну пустоту…
* Твору Олександра Блока „Демон“.
Я не Висоцький*
День прекрасний – не тане й тепленько.
Мабуть є ще в природи ресурс.
Ну, і як це буває частенько –
на ліричний лягаю я курс.
Серце б’ється, мов п’яний мертвецьки,
влив з півлітра й скінчуся за мить.
Просто випив сім кав по-турецьки –
ось воно вже, сердешне, й болить!
Доз таких я вам пити не раджу,
як не раю я навіть любить!
Бо ловкач вам майстерно докаже,
що, існуючи, можна й не жить.
Жити можна і треба, й багато:
ревнувати, страждати, любить…
Якщо плентатись, час марнувати –
то вже краще співати і пить!
Бо, натомість, моргнути не вспієш,
а пора уже й ладан вдихать.
Засумуєш з нудьги, порадієш
перспективі у ящик зіграть.
;
Жити так треба, щоб перед смертю,
ти безмірно себе не картав,
а сказав, сміючись з круговерті –
пив, любив, ревнував і страждав!
Ні, все рівно природа багатша!
День який! Словеса – маячня!
Втім, Висоцький писав би інакше:
„Царство навпіл, мерщій, за коня!“
* Твору Володимира Висоцького „День на редкость“.
Я колисковою всі біди відведу*
Я запалю зорю тобі в догоду,
вгамую нуртування сніговію,
багаття розведу, зігрію воду
і подихом від холоду укрию.
Присядем поряд, позабувши тугу,
я обійму тебе без зайвих слів.
Ярмо твоїх печалей і недугів
на шию, як би міг, собі б одів!
Полинемо ми подумки між зорі,
морози не лякають і зима.
Побачиш – вже немає в світі горя,
на всій Землі печалі вже нема!
Тихенько нахилюсь над твоїм ліжком,
любуючись на вроду молоду,
щоб не сполохать чарівну усмішку.
Я колисковою всі біди відведу!
* Твору Расула Гамзатова „Я звезду засвечу тебе в угоду“.;
Якщо кохаєш*
Якщо кохаєш безкінечно ти
і ту свою любов мені даруєш –
мені на груди руку поклади
і стукіт серця ти мого відчуєш.
Не підраховуй стукіт той значущий,
кожен порив наповнений тобою.
Як джерело, що струменем цілющим
з-під снігу пробивається весною.
Пий, з головою ринь в щасливі миті,
блаженства трепет душу хай обійме.
Я без кінця, поки живу на світі,
триматиму тебе в своїх обіймах.
* Твору Афанасія Фета.
Сподівання*
Увечері журливо знову й чорно,
коли удома я мов полонянка.
Сьогодні так же пусто, як і вчора,
і вряд чи зміниться суттєво щось до ранку.
Та безпросвітну самотину цю мою
не часом міряти, а лиш одним безсонням.
Книжки, шиття, думки про зустріч у гаю…
Так пролетить життя, немов спросоння?!.
Та все ж одного разу він прийде,
водночас справдяться надії і пророцтва.
;
Своїми губи він мої знайде
і милим шепотом прогонить одиноцтво.
* Твору Андрія Дементьєва „Одиночество“.
Не варто плекати надій*
Коли помирає любов,
вам лікар нічим не поможе.
Насильно, всі знають давно,
людина любити не може.
Можливо любов сколихнуть
зірки, що засвітяться зрання.
Несила серцям спалахнуть,
коли в них немає кохання.
І кожне тут слово мов ніж,
що ріже між душами ниті,
рубає стосунки поміж
сердець спалахнулих на миті.
Тут всесвіт палає з імли,
хвилини трива перемир‘я.
Любов помирає, коли
людина втрачає довір‘я.
Тут сварка як танковий бій,
безжальний, кривавий, останній.
Не варто плекати надій,
коли помирає кохання.
* Твору Юлії Друніної „Когда умирает любовь“.
Друге „Я“*
Він потайний, товариш мій,
сам у собі і сам не свій.
Закрив він кришкою в недузі
всю темну глибочінь нудьги,
та думи в кришку дико тузять
і розбивають кулаки.
Нікому він про них не скаже
й не виплаче їх у жилет,
бо все навскіс у ньому ляже
і може вибухнуть поет.
Немає вибуху, лиш видих,
немов сумний жіночі крик.
Як в бурю ревний моря вигук,
мов відчайдушний тигра рик.
Раніше був я всім відкритий,
не здержував себе ні в чім,
та долею не раз був битий
і не дивуюсь вже нічим.
Бо заморився і знітився,
ще й посміхатись перестав.
Я рибою об лід все бився,
та сам собою вже не став.
Усе навскіс, немає сліз,
а тільки гарячковий схлип.
І ось привіз турбот лиш віз
й торішній пух змарнілих лип.
Старий мій, нелюдимий друже,
давай посидимо удвох.
Ми за життям уже не тужим,
воно дістало нас обох…
* Твору Євгена Євтушенка „Вздох“.;
Мене уже ти не запалиш*
Ти мене не любиш, лиш кохатись
від нудьги готова вже давно.
Пристрастю ти звикла упиватись,
та що в серці в мене – все одно…
Молода, із почуттів оскалом,
я для тебе, мов столітній дуб.
Розкажи, скількох ти пестувала.
Скільки рук ти пам’ятаєш, губ?..
Всі вони пройшли, немовби тіні,
що згоріли в пристрасті вогні.
В багатьох сиділа на колінах,
а тепер всміхаєшся мені.
Знову очі ти свої закрила,
мабуть думаєш про іншого когось.
Вже і сам кохаю через силу,
бо в минулім думами я щось…
Пристрасть цю не називай судьбою,
легковажний цей, пустий зв’язок.
Випадково стрілися з тобою
і розлучимось напевне через крок.
Знову підеш далі, як не кайся,
хтивість буде бити через край.
Тільки непочатих не торкайся,
нецілованих, повіє, не чіпай.
І коли з другим ти по провулку
йтимеш з щебетанням про любов.
Може теж ввійду я до прогулку
й лиш на мить зустрінемося знов.;
Опустивши хутко свої плечі
і схиливши підлі очі вниз,
ти промовиш тихо: „Добрий вечір“.
Відповім спокійно: „Добрий, міс“.
І душі ніщо не потривожить,
дрижаки мене не будуть бить.
Полюбити знову вже не можна,
хто згорів – того не запалить!
* Твору Сергія Єсеніна „Ты меня не любишь, не
жалеешь“.
Морозна сповідь*
Послухай, що сказати тобі мушу,
хоч несерйозно, якось так скажу.
Свою опалену вітрами душу
я на твої долоні положу.
В кінці ми підсумовуєм дороги –
було щось поміж нами не дарма.
Якщо стою біля твого порогу,
то іншого шляху, мабуть, нема.
Навіщо серед ночі запрягати
знесилених в гонитві рисаків?
Чи ж варто знов від себе утікати,
летіти птахом в глибину років?..
Останній тиждень стукали морози
в розбите скло мого вікна душі.
Й берізки накопичували сльози,
весною щоб стекли вони в вірші.
;
Не вірячи ні віршам, а ні прозі,
нічого не сказавши, ми мовчим.
Як верби на тріскучому морозі,
очам лиш довіряємо своїм.
* Твору Юрія Візбора „Что скажу я тебе“.
Я не вернусь*
Тихо за вітром летить павутиння,
сонце горить на віконному шклі.
Мабуть не так розпустив я коріння…
Вибачте – вперше я жив на Землі.
Тільки тепер я її відчуваю,
лину до неї і нею клянусь…
Й зовсім по-іншому жить обіцяю,
як повернусь… Але я не вернусь.
* Твору Р. Рождественського „Тихо летят паутинные нити“.
Мить*
Не привикайте до чудес,
дивуйтесь їм, дивуйтесь!
Не привикайте до небес,
блакиттю їх любуйтесь.
Ще придивляйтесь до хмарин,
вслухайтесь в гомін лісу.
Ловіть джерел нестримний плин,
загляньте за куліси…
;
За миттю мить, за кроком крок –
дивіться в різні боки.
Все буде так, у свій лиш строк,
за мить чи довгі роки…
* Однойменного твору Вадима Шефнера.
Дві мандрівниці*
Іще він не зшитий, убір твій вінчальний,
і вишню укрив білий цвіт.
Та час приміряє вінець нам прощальний
і просяться коні в політ,
а цвіт опадає із віт.
Якби ж зеленіла навкруг вічно лука
й стелилась під ноги нам путь…
Одвічні подруги – любов і розлука,
завжди рука об руку йдуть.
Закляті коханки – любов і розлука,
нам сум й насолоду несуть.
Самі відчинили ворота в майбутнє,
у щастя ми тройку впрягли.
І ось уже сяє велике і сутнє,
та небом все ж пасма лягли,
ще й хвилі біжать, з ковили.
Почути друг друга – нелегка наука, –
крізь бурю, безмежжя і час…
Прочанки дві вічних – любов і розлука
завжди супроводжують нас.
Святі мандрівниці – любов і розлука
по вінця наповнюють нас.;
Чим довше живемо, тим роки коротші,
солодші близьких голоси.
Ох, тільки б не стала несилою ноша,
не скінчились щастя б часи
й нам божої стало б роси.
То берег, то море, то сонце, то хуга,
то ангели, то бісовство…
Дві вічні дороги – любов і розлука
моє розтинають єство.
Два ворога вічних – любов і розлука
безжально шматують єство.
* Твору Булата Окуджави „Любовь и разлука“.
Новорічний діалог*
– Що відбувається в світі?
– А просто зима.
– Просто зима, Ви гадаєте?
– Так, я гадаю.
Я самотужки, як вмію, стежки прокладаю
в ваші ще сонні будинки крізь сніг і туман.
– Що ж за усім цим настане?
– Настане тріскун.
– Січень настане, вважаєте Ви?
– Так, вважаю.
Я вже давно білосніжну цю книгу читаю:
просинець, сніжень, а ще лютовій і щипун.
– Чим же закінчиться все?
– А прийде снігогон.
– Буде краснець, Ви упевнені?;
– Так, неодмінно.
Я переконаний, що у діброві привітно,
дзвінко співатимуть скоро шпаки в унісон.
– Що ж постає за усім цим?
– Потрібно всім жить.
Шити весняні плаття й сарафани із ситцю.
– Як ви гадаєте, буде оте все носиться?
– Я переконаний – все необхідно те шить.
Шити потрібно, зима все рівно пролетить,
скільки б мороз не тріщав і метіль не кружляла.
Тому з нагоди цього новорічного балу,
мила, дозвольте мерщій Вас в танок запросить.
Місяць сріблястий, мов забавка для дітвори,
і машкара карнавальна мелькає довкола.
Вальс уже лине, прошу Вас, панянко, у коло
і раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три!..
*Твору Юрія Левітанського „Диалог у новогодней ёлки“.
Випускний вальс*
Синій вечір, раннє літо, зупинився час.
Випускний, усюди квіти, плавно лине вальс.
В ньому смуток і зітхання, ще й розбіг доріг.
В нім юнацькі сподівання і шкільний поріг.
Десять років відучились, ніби й не було.
Враз дитинство розлетілось, як об камінь скло.
Завтра юність нас чекає, нові відчуття.
Новий розділ відкриває книга нам „Життя“.
За собою двері школи тихо зачиню
й запрошу на вальс у коло лиш тебе одну.;
Будуть радощі і горе, щирі почуття,
буде щастя ціле море й пізні каяття.
За вікном червневий вечір, із акацій „сніг“,
на твої дівочі плечі він фатою ліг.
В синім вальсі, танці звершень, я тебе кружу
і в житті сьогодні вперше, що люблю скажу.
Чом же сумно так на серці, чом душа щемить?
Твої очі чом, як скельця? В них сльоза бринить…
У дитинство нам немає більше вороття –
синім вальсом запливаєм ми в нове життя.
* Пісні „Школьный бал“ на слова П. Леонідова.
Біла вишня
Під віконцем у мене біла вишня розквітла.
Місяць ген з-за хмаринки знов на небо зійшов.
Я на тебе чекала від ранкового світла…
Чом же ти, мій миленький, хоч на мить не зайшов?!
Не повірю нікому, що ти іншу кохаєш.
Я на тебе чекаю, як чекала роки.
Так чому ж манівцями ти мене оминаєш
і другу обнімаєш відтепер залюбки?
Ти згадай, ненаглядний, як тебе я кохала.
Видавалось, що щастя – тільки ти, милий мій!
Лиш тобі одному я завжди довіряла.
Так чому вже сьогодні ти мовчиш, як німий?
Під віконцем у мене біла вишня зів’яла.
Небо хмари закрили й місяць вже не зійшов.
Як любила тебе я і на тебе я чекала,
але ти, мій коханий, до другої пішов…;
Карелія*
В різних краях залишаєм ми серця частинку,
трепетні зустрічі в пам’яті все бережемо своїй.
Ось і тепер – до безтями влюбився, як в жінку!
Як не любить незрівнянні ці, дивні краї?!.
Довго буде Карелія снитись!
Буде снитись відтепер
той гостроверхий ялиновий ситець
над голубими очима озер.
Вже біла ніч опустилася птахом на скали,
світиться білою казкою, сяйвом полярним живе.
Не зрозуміти, чи небо у озеро впало.
І невтямки, чи то озеро в небі пливе.
Довго буде Карелія снитись!
Буде снитись відтепер
той гостроверхий ялиновий ситець
над голубими очима озер.
* Пісні „Карелия“ на слова Кіма Рижова.
Так наостанок я скажу*
А на останок я скажу:
прощай, назад не повертайся!
Ти перейшла свою межу –
тому дарма уже не кайся.
Як я любив! Боготворив
тебе одну у всьому світі,
наші життя перетворив
в кохання полум’яні миті.
;
А на останок я скажу…
Життя летить дощем в пісок,
іще пишу, та мерзнуть руки.
Рідкою зграйкою в лісок
втекли п’янкі слова і звуки…
А на останок я скажу:
Прощай. Любить не зарікайся
і марно спокою межу
уже здолати не старайся.
Так наостанок я скажу…
*Твору Бели Ахмадуліної „А напоследок я скажу“.
Мого кохання чарівні слова*
Ти уявляєш, що таке трапляється,
йде обертом від чого голова.
Ти уяви – в сніжинки обертаються
мого кохання чарівні слова.
Сніжинки ляжуть ковдрою іскристою,
розчиниться в них неба синява
і заблищать парчею золотистою
мого кохання чарівні слова.
Вони в саду обернуться черешнями,
їм шепотітиме довірливо листва
і задзвенять сильніше грому врешті-решт
мого кохання чарівні слова.
Впаде зерно дощем на ниви зорані,
душа весною знову ожива.
Замерехтять вночі гірлянди зоряні –;
мого кохання чарівні слова.
Скажу вночі під голубими зорями
свого кохання щирого слова.
* Твору Б. Дубровіна „Любви негромкие слова“
Я ніколи тебе не забуду*
Ти мене на світанні розбудиш,
провести босоніжкою вийдеш.
Ти нізащо мене не забудеш,
ти ніколи мене не увидиш.
Затуливши тебе від негоди,
я подумаю: „Боже всевишній!
Я нізащо тебе не забуду,
я ніколи тебе не увиджу“.
Гладь води, натовп різного люду,
башту Адміралтейства і Біржу
я нізащо уже не забуду
і ніколи уже не увиджу.
Все моргають від вітру й сльозяться
карі очі, невтішні, дівочі.
Нехороша прикмета – вертаться,
я їх бачити буду щоночі.
Та, якщо все ж на сушу вернемось
нечисленною зовсім юрбою,
ми з тобою однак розминемось,
не зустрінемось більше з тобою.
Вже мені незначними здаються
ті незгоди і сварки з тобою.;
Знов вві сні воєдино сплетуться
світлий образ з моєю журбою.
І злетять з губ моїх, ще гарячих,
пара фраз про любов і про чудо:
„Я ніколи тебе не побачу,
я нізащо тебе не забуду“…
* Твору Андрія Вознесенського „Сага“.
Туман*
Туман, туман, як сива пелена,
а поряд, лиш за крок, за туманами війна.
Гуркоче бій без нас, без нашої вини.
Ми до землі приковані туманом –
повітряні працівники війни.
Туман, туман, закрив минуле всім,
далеко-вдалині за туманами наш дім.
А в землянці фронтовій
нам з дитинства сняться сни,
як рано всі дорослими ми стали –
повітряні працівники війни.
Туман, туман, закутав землю знов,
далеко-вдалині за туманами любов.
Довго нареченим нас із чужої сторони
ждать, не всі повернемось з польоту –
повітряні працівники війни,
мов ангели небесної війни.
Ми ангели останньої війни…
* Твору Кіма Рижова „Туман, туман – седая пелена“…;
Не чекай*
Не чекай, не повернусь,
не потрібно слів.
Бо як в вічі вже сміюсь –
значить розлюбив.
Та навіщо ж я грішу
й котрий уже рік
Бога подумки прошу,
щоб тебе беріг?!
Ждеш мене? Я не вернусь,
нізащо. Пробач,
що на тебе вічно злюсь,
за дитячий плач.
Може згодом поміж скал
чи старих могил
я знайду, кого шукав
і кого любив…
Не чекай, я не вернусь
вже назад. Прости!
Відновити не берусь
спалені мости.
В річку двічі не ввійти,
щастя не вернуть.
Заросли твої сліди,
загубився путь.
* Переспів твору Миколи Гумільова „Жди Меня“.
;
Жди, чекай, надійся*
Жди мене і я вернусь, віддано чекай.
Жди, коли не усміхнусь й горя через край.
Жди, коли сніги метуть і якщо жара.
Жди, коли життєвий путь застеля мара.
Жди коли із далини не прийде листів.
Жди, як туга полонить і забракне слів.
Жди мене, я повернусь, не бажай добра
всім, казав хто – не вернусь, забувать пора.
Хай повірять мати й син, що нема мене,
і зупинить час свій плин, і війна мине.
Друзі питимуть вино на помин душі.
Жди і з ними заодно пити не спіши.
Жди мене і я вернусь всім смертям на зло.
Хто не жав мене, клянусь, скаже – повезло.
Не втямки убогим їм, як серед вогню
сподіванням тим своїм надягла броню.
Як я вижив будем знать тільки ми удвох:
помогли тобі чекать – лиш надія й Бог!
* Твору Костянтина Симонова „Жди меня“.
Тамбовські „брати“*
Сплять кургани вечором, сонечком розпечені,
ще й хмарки отарами йдуть на водопій.
Із лісів Тамбовщини на поля Донеччини
вийшов в тридцять третьому хлопець молодий.
Україна-матінка хлібом хлопця стрінула,
ще й сальця порізала, повела в танок.;
Чим могла ділилася, хоч сама журилася,
та в ліси Тамбовшини поглядав синок…
Це на шахті вугільній махлярі помітили,
у загін направили, видали квиток.
Із роками в ягідки обернулись квіти ті –
почувать господарем став себе синок.
Вік пройшов, як війнонька світова скінчилася,
знов гармати вдарили, запалав весь Схід.
Б’ють сини Тамбовщини, серце смутком вкрилося,
смерть несе, старається свій гарант-сусід.
Не заснуть кургани вже ні вночі, ні ввечері,
сонечко ховається у диму й вогні.
Скільки люду згинуло і життів знівечено…
Вам „брати“ з Московії недостатньо? Ні?!
Море люду згинуло, долі понівечено –
хай кати з Московії згинуть у вогні!
* Переспів пісні „Спят курганы тёмные“
(слова Б. Ласкіна, музика М. Богословського).
Не треба сумувати*
Хай на серці осінній щем,
але прийдуть весна і літо.
Все не скінчиться лиш дощем,
ще розквітнуть казкові квіти
і настане твоя весна,
журавлі повернуться з вирію,
і калюжа ота сумна
стане морем радості! Вірю я.
;
Знай, не завжди все будеш одна,
бо життя – то велика книга.
За зимою ще прийде весна
і розтане холодна крига.
Ще розквітне в душі любов,
вмить наповниться нею серце.
Ще кипітиме в жилах кров,
і лунатиме з неба скерцо!
* Відповідь на твір автора сайту „Клуб поезії“ SVETOK „Я не вірю, що є любов“.
;
Розділ 4. Сміхотерапія
Рецепт гарантованого схуднення
Ви прагнете суттєво похудіти?
Вам заважають зайві кілограми?!
Але не знаєте, що саме й як робити?
Не бачу в цім ніякої я драми.
Не треба бігати чи штангу підіймати,
уперто тиснути педалі тренажера.
Ефект стовідсотковий буде мати
і самий безнадійний ненажера.
Щоб гарантовано змогли ви похудіти,
потрібен в день всього стакан води!..
Та кожний раз його потрібно пити
протягом місяця, за тиждень до їди.
Краса – велика сила
Запросив Василь до танцю дівку в ресторані,
пишногруду, струнконогу, у очах огонь.
Познайомились, накинув оком він на Маню
й не пускав аж до півночі зі своїх долонь.
Почало згасати світло, марш заграв оркестр,
оплатив Василь рахунок і її „реєстр“.
Визвав „тачку“ і додому з кралею помчав,
хутко ввів її до спальні, роздягати став.
Довго мучив він застібку, силився дарма.
Почекай, – сказала дівка, – Зараз я сама.;
Треба зняти для початку вії й макіяж,
кільця, серги, після цього інший антураж.
Як зняла парик красуня і позбулась брів,
наш герой, немовби стінка, вмить пополотнів.
Та коли корсет жіночій ліг на шифоньєр,
Вася довго жмурив очі й окуляри тер.
Бо упали пишні груди на пухкий живіт,
а від стрункості всієї – прохолов і слід…
Вранці довго думав Вася, дивлячись в вікно,
що красуні натуральні є лише в кіно.
П’ятничні посиденьки
Проснулась Проня, потяглася,
бо від дверей відчула протяг.
Сповзла з дивана і взялася
збирати по кімнаті одяг.
Посиділи учора класно
з подругами після роботи.
Додому повернутись вчасно
спішила, мала ще турботу.
В суботу в подруги весілля,
купити треба їй подарок.
Як добре, що нема похмілля,
як зазвичай після гулянок.
Десь тільки грошей треба взяти,
приблизно доларів сто сорок…
Куди тій Проні було знати,
що за вікном уже вівторок.;
Біла муха
З корпоративу жінка повернулась,
за північ час уже перевалив.
Побіля ліжка ледь вона роззулась
і спати чоловік її вложив.
Вертілася, а то води просила,
зо три рази ходила в туалет.
Нарешті встала і на ліжку сіла,
почувши мухи реактивний лет.
– Ой, Васю, глянь! Чому вона вся біла?
Якась у неї дивна оторочка…
– Та спи! З тобою з бару прилетіла
і одягла уже нічну сорочку.
Секрети успіху
В сучасні наші, нелегкі часи
всі миттю прагнуть божої роси.
Але у білім світі так ведеться –
не кожному це досягти вдається.
Порядність, чесність в вашому житті
послужать вам, можливо, в майбутті,
а як цих якостей у вас цілком немає,
то неодмінно успіх вас чекає!
Секрети успіху тепер в житті свої –
здебільшого в пошані холуї…
;
Пам’яті шефа
Помер начальник, цвинтар, панахида,
в житті небіжчик був добряча гнида.
Та про покійників, і це існує строго,
говорять добре, ну, або нічого…
Промови довго довелось чекати,
вже треба в землю з шефом й гріб спускати.
Хтось враз перед прощальним поцілуєм
сказав – давайте, друзі, мовчки
потанцюєм.
Революційне відкриття
Зробив я винахід, аж лячно,
а може й відкриття!
Полегшає віднині значно
в чоловіків життя.
Створив в думок своїх польоті
дизайнерський „прикид“.
Тепер у крайньої, у плоті,
завжди товарний вид.
Воно не менш революційне,
аніж жіночий ліф,
бо фіксуватиме надійно
вже й чоловічий міф.
А рейтинг вище буде мати
десятого айфону!
Лишилось доопрацювати
бретелі з силікону.;
Ерудит
Ви уявіть собі, що в лісі заблукали.
Як світу сторони без компаса знайти?
Згадайте, в школі, по деревам вас навчали,
як шлях на Південь чи на Північ віднайти.
Я вам дивуюся! Це все елементарно,
із вас сміятимуться кури, навіть півень.
До школи стільки я ходив не марно:
ялина – Північ, ну а пальма – Південь!
Щоб не дуже розчарувати
Коли знайомимось ми з новими людьми,
то часто чуєм, що вони знайомству раді,
що їм приємно дуже. Та вони
це вимовляють мовби на параді.
Щоб зайвого уникнуть куражу,
в полеміку відверто не вступайте.
В таких випадках я завжди кажу –
ви тільки з висновками так не поспішайте!..
Життєвий іподром*
В природі менше й менше диких коней,
бо вершників „добіса“ розвелось.
В них сідел і вуздечок цілі тонни,
побачать коника і чуєш: „Кось-кось-кось!..“
В них присішки, черкоти і зубела…
Принукують конячку до сідла.
Ех, в’йокнуть би „лікбезом“ по „губелах“,
щоб зрозумілою говірка їх була.;
Повсюди ренесанс, ампір, бароко,
життя перетворилося в паркур.
Як наслідок, куди не кинеш оком –
один лямур, тужур, бонжур, конкур…
„Нештепне“ серце враз закалатає,
та й кинеться кобилкою в конкур.
У недотеп і дурників співає
воно також оте чуже L’Amour!
Неждано у жокея десь умілість
взялась у подоланні кучугур,
коли йому з небес, як Божа милість,
на голову звалилась враз L’Amour!
Тут ніжність задушила підлу хтивість,
упала на коліна висота.
Ретивість вмить перемогла спесивість.
Заїздила ж усіх їх красота…
* Пародія на твір Олекси Удайка „L’Amour“.
Водяне єретиканство
Господнє хрещення – це міф,
хоча й тисячолітній.
Його не знав сармат і скіф,
чи половець огидний.
Ми пам’ятаєм чудака,
що все махав руками.
„Феномен“ мага Чумака –
заряд води банками.
Цілющі якості води
у кожен день незмінні.;
То вигадок усе плоди
про цінності нетлінні.
Не довели б нас до біди
оті хрестини слова…
Нема різниці для води –
йорданська чи дніпрова.
Тоді чому ж уперто ми
щоразу, ще спросонку,
в морози, посеред зими,
шугаем в ополонку?!
Підкорює, немов орда,
наш мозок, наші мислі.
Очистить душу ж не вода,
бажання бути чистим!
Чого дарма ханьки м’яти*
Що ж ти, дівко, роздяглася
й цицьку показала?
Мабуть вчора напилася
й очі зав’язала…
Якщо гарні маєш груди
та добру фігуру –
хай побачать люди всюди,
вилізь на підмурок.
Як із піни Афродіта,
вийди до загалу.
Хай дорослі бачать й діти,
хоч і не чекали.
;
Затанцюєш біля тички
може їм стриптизу?
Чи боїшся вельми, чічко,
що запалять хмизу?!
Не стидишся шикувати,
в чім мати родила…
Чого ж дарма ханьки м’яти,
даваймо до діла!
* Написано під враженням фото оголеного погруддя жінки
із зав’язаними очима на сторінці одного з авторів сайту „Клуб поезії“.
Нічого не змінюється
Колись в юнацтві переплутав двері
й до товариства я зайшов „Знання“.
Там лектор малював щось на папері,
ще й діаграми креслив навмання.
Він говорив, що виждать треба час,
набратись вражень, досвіду, емоцій.
Сама поезія рікою хлине з нас,
ми попливем без весел і без лоцій.
Що треба накопить критичну масу,
відшліфувати стиль й свою харизму.
Що прийде все, та лише з певним часом,
у вік пера й марксизму-ленінізму.
Минуло півстоліття, час іде,
вже почуваю – треба починати.
Бо масу накопичив, слава жде,
пора писати чи критикувати.
;
У творчості з розгону булькнув став,
хоч підзабув уже теорію марксизму,
та враження таке, що знов попав
в розвинуту епоху кретинизму.
Ми не „старпери“
Ми з Алексанею рибалити пішли,
нарешті вибрались за п’ять останніх років.
Але і кілометра не пройшли,
як став канючити мій друг… У чім морока?
То закололо щось йому в попереку,
то серце аритмічно калатає,
то коле в лівому, ні в правому, боку,
а то бажання вже рибалити немає…
Йому б здрімнути на канапі хоч часок,
розслабитись, зависнуть в інтернеті…
А потім з нирок стало гнати вже й пісок.
Ой, змалечку ненавиджу „естетів“!
Але спокійно вмерти я йому не дам,
бо рух – це все, це життєдайна сила!
Пішов вперед і волю дав словам, –
Тобі здалось, нема на шиї мила!
Обігнемо ми зараз цей лісок,
а потім дружно помандруєм в гори.
То сиплеться з нас зовсім не пісок,
а не згорілий в молодості порох!
;
Оце вам і Масляна
Замело, запорошило,
все накрив туман.
Мабуть рано ми рішили,
що втекла зима.
Крутить-вертить завірюха,
морозець скрипить.
Навіть пес, схиливши вуха,
в буді десь сидить.
Стрілися весна з зимою,
десять днів тому.
Кажуть пахне вже весною
в нашому дому.
Та у білої цариці
інші є думки.
Ще кожух нам пригодиться,
валянки й шапки.
Густо землю накриває
сніжна пелена,
щоб багатим урожаєм
встати на ланах.
Не сумуйте, добрі люди,
бережіть себе.
Трішки хай зима ще буде,
а весна прийде!
;
Жінки бальзаківського віку
Найгарніші все ж вони у світі
ті жінки, яким уже за сорок.
Шарму в них не можна не помітить
й цьому не завадить навіть морок.
Їх запаси ласки необ’ємні,
їхні форми пишні і прекрасні.
Посмішки чаруюче-приємні,
світяться, як зорі, очі ясні.
Ніжність рук зведе з ума любого,
в ласці утонути може кожний.
Та тому вони наставлять роги,
хто кохати їх вже не спроможний.
Мудрістю Господь їх не образив
й серцю щедрості додав з лихвою.
Дотик губ доводить до екстазу,
щастя ложе розділить з такою.
Вправно розставляють свої сіті
і звитягам їх немає ліку.
Найхитріші в цілім білім світі
ті жінки, що вже за сорок віком.
;
Розділ 5. Мініатюри із натури
Всім лукавим
Ступивши на слизьку дорогу,
хоч і сидиш ти на коні,
молитися не варто Богу,
як тиснеш руку сатані!..
Аналогічне відношення
Спочатку церква спокушає раєм,
та пеклом вже лякає нас із часом.
Вона відношення таке ж до Бога має,
як до мистецтва театральна каса.
Друг чи ворог?
Якщо мій друг, відкрито чи таємно,
стосунки з ворогом підтримує тісні,
відразу ж запитати хочу чемно –
він ким тоді доводиться мені?!
Борги потрібно віддавати
Напруженим сьогодні видавсь день,
на ганку вдома стрінула дружина.
Поїв швиденько й ліг, не до пісень,
тому подружній борг віддав грошима.
;
Адекватна відповідь
Відповідати на добро добром
нормально, це зрідні десь божій милості.
Коли ж до вас прийшли уже зі злом –
тоді відповідайте справедливістю!
Вічна полеміка
Розумному не просто в світі жити
і заповідям віддано служити.
Душа і розум не завжди знаходять спільну мову,
бо зрозуміти, то далеко не простити…
Всього два різновиди
Суспільство має геть просту структуру
до дошки гробової і від соски –
всі люди діляться на носіїв культури
і просто тривіальних недоносків.
Грудастим критикам чоловічих принад
Вони лукавлять майже з повноліття,
в них засіб руху безперечно ступа,
бо перса в ліфчику сягають підборіддя,
без нього ж – дістаються майже пупа…
Дістали
В наступному житті я птахом хочу стати,
щоб вміти вправно й високо літати.
Не кішкою, не лисом й не верблюдом…
Уже і список є, на кого гидить буду!;
Безцінна каблучка
Пройшли роки, як втратив свою „штучку“,
Всевишній бачить все із вишини.
Купив не дарма ж і ношу каблучку
із написом „Спаси і схорони“!
Думку Фрейда поділяю щиро
Господня заповідь нікого не спасе,
хто б там і як вам та про що не свідчив,
якщо людині ти простив усе,
це означає – з нею ти покінчив.
Життєвий дисбаланс
Життя людини в дисбалансі протікає,
постійно нам чогось не вистачає.
Бракує в першій половині розуму й любові,
а в другій – вже фізичного здоров’я.
Жіноча логіка
В стосунках з жінкою логічне неприйнятне,
важливо тут запам’ятать одне –
для неї головне є другорядним,
а другорядне – то вже головне!..
Жриця ночі
Як тільки сутінки спускаються на землю,
її у невідомість манить сильно –
тому й іде таємно в кухню темну
й тихенько відкриває холодильник.;
За межею бідності
Давно не бачив я таких скрутних часів.
Гадаю, для країни це критичні роки.
Ми опинились за межею бідності усі,
але, нажаль, по різні її боки…
Запис в книзі скарг і пропозицій
В вас несмачні, хоч недешеві, страви.
Тут обраховують, чого робить не слід.
І зовсім вже не зрозуміла суть об’яви:
„Кафе зачинено – перерва на обід“!
Звідки беруться козли
Хто логіку слабкої статі зрозумів,
той знає все про „чоловічий хлів“ –
жінки козлами часто називають тих,
зробити з кого не вдалось їм баранів.
Земля кругла
Коли пускаєш стріли все забувши,
не виключай ніколи, вражий сину,
що землю круглу згодом обігнувши,
ті можуть влучить прямо тобі в спину…
Інавгурація на арені цирку
Велике що здійснити може блазень?..
Усе, що міг, той клоун вже зробив.
Своїм ідіотизмом він наразі
в майбутнє світу віру геть убив…;
Істина в вині?
Вино було супутником людей завжди
в часи веселощів і в час гіркої скрути.
Воно не допоможе істину знайти,
вино про неї допоможе лиш забути.
Кінець молодості
Як швидко вдаль летять життя дороги!
В цім леті має все свій день і час…
Лиш тільки в раковині перестали мити ноги,
так молодість скінчилася у вас.
Любов – штука непроста
Не все у цьому світі ладно,
померти за любов не складно.
Але знайти не може кожний
любов, за котру й вмерти можна…
Межа людського
Поки людина відчуває біль – вона жива,
але не це різнить її з скотиною.
Лиш доки відчуває біль чужий, чужі слова,
істота залишається людиною…
Механізм фінансування бюрократії
Уже несила популістів слухати тиради
про незалежність, мир, „безвіз“, свободу…
Чиновники повинні жити на одну зарплату,
яка залежить від добробуту народу.;
Мов ялинкова прикраса
Як новорічна іграшка прекрасна,
легка, срібляста і на вид проста.
Немовби ялинкова ти прикраса –
така ж яскрава і така ж пуста…
Навіть уявити страшно
Народ бідує, у непевності країна,
прем’єра майже всі вважають за козла,
бо уряд ненавидить добра половина.
Тож уявіть, що думає про нього зла!..
Найстрашніший звір
Бояться вовка, лева чи гадюку,
ще крокодила і медуз горгон,
та жаба – найстрашніша з них звірюка,
бо задушила не один мільйон!
Не варто зв’язуватись
Соромить брехуна чи з дурнем жартувати –
це як із жінкою вступити в суперечку.
То навіть не скакати вам у гречку,
вже краще воду з моря решетом черпати!..
Небезпечно-тепла душа
Тепло я людям хочу дарувати –
волав Мишко, виходячи із хати.
Та не повірила йому метка Одарка, –
Згаси недопалок і не чіпай солярку!;
Не треба учити
Щоб не прийшлося з голоду вмирати,
в дві зміни вже доводиться робить…
Нас не потрібно вчити працювати,
ви краще научіться нам платить!
Як все непросто
Щоб подружитись треба упізнати
людину з часом, її кращі ниті.
Однак для того, щоб чужими стати,
буває вистачає навіть миті…
Як можна втратити?
Питання совісті одвічно непросте,
воно з людських джерел бере своє начало.
Чи ж може втратити якась особа те,
чого вона ще з малечку не мала?!.
Невже хвороба Дауна переможе?
В дебілів повним ходом йдуть жнива,
цікаво дуже стало в білім світі жити…
Щоб довести те, що людина ще жива,
її потрібно неодмінно вбити!..
Недоречне „до речі“
В житті існують досить дивні речі
і не завжди у них буває рація –
після відомого словосполучення „до речі“
іде, як правило, стороння зовсім інформація…;
Новий рецепт
Здорожчання продуктів харчування в Раші
змінить заставили вже багатьох акцент
і казку про приготування із сокири каші
все більше розглядають, як рецепт!..
Особисте право кожного
Настоювати на своєму має всякий право,
для кожного це особиста справа.
Притримуюся думки й я такої,
але настоюю частіш на звіробої…
Очевидне
Лиш той, хто не спішить, найбільше поспіває.
Він менше всіх у чергах, транспорті чекає.
Хто слухає і чує, хто дивиться і бачить,
той більше, значно більше, інших знає.
Пам’ятка поету-костоправу
Себе „зламати„ зможе, ой, не кожен,
як написати дійсно гарні вірші.
Якщо характер свій переломити зможеш –
мов сірники „ламати“ будеш інших.
Пілот свого часу
А час летить й нічого тут не вдієш.
Мелькають дні, роки, ось вже й цейтнот…
Лиш радує, як кермувати вмієш,
що в гвинтокрилі тому ти пілот.;
Розгледіти майже неможливо
Уважно ми вдивляючись у лиця,
збентежені незвичним антуражем,
бо жінка – це та ж сама таємниця,
яка ховається за жирним макіяжем.
Секрет керівництва
У керівництві є своє начало,
керівником не кожний може стати,
бо керувати завше означало –
спеціалістам працювать не заважати!
Терміново треба міняти
Якщо дружина вимага від вас
змінить на нову непогану ще машину,
повірте, що прийшов нарешті час
негайно помінять саму дружину.
Терпіти ненавиджу
Поганих у людей удосталь рис:
брехливість, дурість, жадібність чи страх…
З дитинства не люблю шакалів, крис,
а особливо, коли ті на двох ногах!
Товстунам
Їсте багато, надто часто й залюбки,
а по запасах жиру носа усім втерли?
То знайте, що пінгвіни – справді ластівки,
які систематично і багато жерли.;
Треба відрізняти
Сприймать не варто доброту за слабкість,
за силу – грубість. Долі щоб вершити
навчитись треба розрізняти скупість
і ницу підлість – від уміння жити.
Чиновники-професіонали
Чиновники, що заважають жити,
це кровожерливі і жирні упирі.
Вони нічого не уміють більш робити,
як професійно брати хабарі.
Щоб не було занадто пізно
Життя летить, мелькають тижні, люди…
Занадто пізно буде, коли сплине час.
Не ображайте тих людей, які вас люблять!
Вони беззахисні через любов до вас…
Не лайте долю передчасно
Не квапся гірко перейматися судьбою,
нещасну долю лаяти зажди.
Лиш досягнувши у душі спокою,
себе ти застрахуєш від біди.
Більше ні-ні
Сказав: „Не лаятимусь“, мов задув свічу,
й нова позиція для спілкування враз готова.
Вже другий тиждень все ходжу, мовчу,
бо я ж таки хазяїн свого слова!..;
Не може бути
Чи може бути, щоби до чортів
зненацька ангел взяв і залетів?!
Та ще і не утратив свого лику,
а збільшив вже й до того жирну пику!
Мораль проста, хоч як тут не крути:
чорти – вони завжди чорти!..
Жіночі проблеми
В наш час, немов весняна пісня рання,
жінок найбільш цікавлять два питання:
де взяти мужика своєї мрії,
та коли справдяться нарешті ті надії
і вже несила щастя й радість з ним ділити –
що з тим скотом тепер робити?!.
Уже шкідливо
Пора шкідливу звичку цю кидати…
Курити?
Пити?
Жерти?
Довіряти!
Не можу погодитись з Ф. Ніцше
Що не вбиває нас, те робить лиш сильнішим –
колись повідав людству геній Ніцше.
Теорія ця не уникла краху –
не став сильнішим ще ніхто від страху…
;
Майже за Енштейном
В переконаннях я затятий холостяк,
мене вже безлад існування не турбує.
Потребу в прибиранні має лиш дурак,
а геній же над хаосом панує!
Майже за Губерманом
Летить життя: сім’я, робота,
й невпинно мечуться серця –
між оптимізмом ідіота
і реалізмом мудреця.
Божий дар чи кара?
Як доля дарувала лише совість,
хоча й не ваша зовсім в тім вина,
життя сумною видається повість –
настій із полину замість вина…
Ми з Омаром сходим паром
У жінці, ніби в книзі, мудрість є,
та суть велику треба ще відчути.
Лиш вченому ту мудрість віддає,
а неписьменному вже зась її збагнути.
Багато книг в житті я прочитав,
немало мудрості у них зустрів я,
але доволі в тих книжках стрічав
обману, зради й просто славослів’я…
;
Мрія більшої половини
Хтось до літа хоче підкачатись,
хоче хтось до літа похудіти.
Бідні люди, є чим перейматись…
Ми ж до літа хочемо дожити.
Небилиці від Юхниці
Ясний місяць вже зійшов у обідню пору.
Якось східцями ішов, а упав з драбини.
Їхав чумак до млина, але здибав дідька.
В огороді бузина, а в Києві дядько…
Рудимент
Не можуть жити люди без сердець,
і без легень – ну просто не дихнуть.
Пропали нирки, шлунок – все, кінець.
Зате без мозку поколіннями живуть!
Законність – ще не справедливість
Голодомор, апартеїд чи рабство –
державам притаманні ці властивості.
Законність – лиш одна з ознак системи власті,
що зовсім не тотожна справедливості.
Не гони
По полю їхала бідарка,
за кучера сидів Петрарка.
Я вкляк, аж очі вмить протер…
Ну, слава Богу, то Вольтер!;
Розділ 6. Привітання і присвяти
Відповідь забродським*
Отрутою просякло кожне слово,
їм давить груди невимовна лють,
махровим шовінізмом віє знову –
то юди у Дніпро старий плюють.
Жовто-блакитний стяг, козацька слава,
про незалежність довгождана звістка,
Мазепа, Орлик, Калнишевський, та й Полтава,
застрягли в горлі, ніби гостра кістка.
Пробачити не можуть українцям,
що в решті-решт своїм шляхом пішли.
Не зрозуміти вам, простим ординцям,
чому ми спекались улуса кабали.
Та нарізно пішли невипадково,
у нас доволі і своїх проблем.
Як можна зрадити того, хто рідне слово
топтав, цькував, палив мечем й вогнем.
Ще тюрмами і голодом морили
дзвінкої мови гордих носіїв.
Та потяг до свободи все ж не вбили
в дідів, батьків і наших матерів.
Не здатен той почути добре слово,
хто ще з народження, із пелюшок оглух.
Хто вкрав історію русинів, навіть мову,
народ хто братній нищить в прах і пух.
;
Отрута сотні років вже сочиться,
із ненажерливих, оскаженілих пащ.
Спокійно їм не п’ється і не спиться,
не можуть вибратись одні зі своїх хащ.
Ви всі учились, та нажаль потроху,
чомусь, як-небуть, ліньки, аби-як…
Ми ж топчемо вперед свою дорогу,
в своє майбутнє й нам то добрий знак.
Ступайте з Богом, москалі прокляті.
Давіться куркою, як і своїм рублем,
обрубком гривні. Московитські таті,
могилою вам стане рідний кремль.
Ідіть самі кривавим шляхом, в прірву,
куди нечистий вперто тягне вас.
Ми – українці, ми здолаєм вирву,
бо з нами честь, свобода і Тарас!
* На пасквіль Й. Бродського „На независимость Украины“:
Подвійний „ювілей“
Подвійний в цьому році ювілей,
якого ти ніколи не чекала.
„Вісімдесят“ би проспівав Орфей
і тридцять років, як тебе не стало…
Горіла, мов свіча, недовгий вік.
Усе життя палала, мов багаття.;
Любив тебе коханий чоловік,
та все твоє життя порвав на шмаття…
Тобі навіки п’ять десятків літ,
ніколи більше, матінко, не буде.
Лишила після себе добрий слід
у дітях, внуках, правнуках – повсюди.
З днем народження, Раю!
Вітаю, з днем народження тебе,
моя єдина і чарівна жінко!
Ти для дітей побережи себе,
щоб внуків погойдати на колінках.
Куди спішиш, навіщо все тобі:
корови, свині, поле, розрахунки?..
Вже відпочити дать пора собі
і долі зазирнути за лаштунки.
Присядь нарешті, юність пригадай,
вона була для нас усіх нестрога.
Про матір рідну пісню заспівай,
що так дочасно відійшла до Бога.
Щоб не настигла у путі зима
й не заморозила навіки навіть мрії.
В моїм житті жінок уже нема,
та я про це, сестричко, й не жалію.
Із днем народження тебе вітаю, Раю,
моя чарівна і єдина жінка!
Не позбавляй себе, прошу, отого раю,
де правнуків гойдають на колінках.;
Похреснику
Тридцять п’ять – хороший вік!
Ти вже батько й чоловік.
Є квартира, є машина
і красунечка дружина.
Є вже масло в голові
і батьки іще живі.
Є здоров’я та ідеї,
справжні друзі, а не геї.
Є натхнення і бажання
ще й підставні сподівання.
А тому, синку, хочу побажати,
щоб мир і щастя не лишали хату;
щоб лиш від щастя чи від радості кричав
і до життя смаку ніколи не втрачав!
Торуй собі завжди пряму дорогу
й не забувай подякувати Богу
за все, що нині маєш у житті,
а що тебе чекає в майбутті –
те відає лише один Творець,
бо він всьому начало і кінець…
Третій день народження
Синку, синку, як тростинка,
виріс за три роки.
Як далися тобі, синку,
ці життя уроки?
Зрозумів чи щось, засвоїв,
що напам’ять вивчив?
Як ділитимем з тобою
долю чоловічу?
;
Бо життя – то мудра книга,
важко розібратись.
Не наступить як відлига,
то не слід і братись.
Любителям писати сонети
Поета перло на сонети,
хоча писав прості куплети.
Який же в біса ти поет,
якщо не написав сонет?!
Тягло поета знову на сонети,
прості катрени вже не спокушали.
Хоча писав такі-собі куплети,
та гордо називав він їх віршами!
Тулив він нові рими всім на подив,
завзято вкотре жонглював рядками.
Уперто ямб з хореєм в купу зводив,
знаходив форми, сховані віками…
Хоча часу уже й пройшло багато,
та слід великого Франка згадати:
„П’ятистоповий ямб, мов з міді литий,
два з чотирьох, два з трьох рядків куплети,
пов’язані в дзвінкі римові сплети –
лиш те ім’ям сонета слід хрестити“!
;
Перший сонет чи новий памфлет?
Вже від сьогодні вправі зватися поетом?
Поповнив творчий свій доробок я сонетом!
Чи ж можна це назвати поетичним злетом,
як твір той є, скоріш за все, памфлетом?!.
Ювіляр – господар свого слова
В Куцака сьогодні свято –
Василеві шістдесят.
Їде брата привітати,
ріже ґазда поросят.
Тягне на горбі гостинці,
хоче всіх він здивувать,
дітвакам і навіть жінці,
вже ґергоші аж тріщать.
Добиралися нівроку
кілометрів вісімсот.
Все, позаду вже морока
й наливають всім компот.
Лише й встиг Славко спитати:
де ж горілка, що робить?!
Тут йому говорить мати –
так Василь же кинув пить!
Ваську, серце розриває,
ніс свербить аж через край…
– Обіцянку забираю,
я ж господар, наливай!
;
Перше слово
В Куцаків сьогодні свято –
Яся вимовила: „Тато“.
Перше слово у дівчати,
та не „Мама“ все ж, а „Тато“!
Татко трішки загордився
і ледь-ледь не просльозився.
У півроку – перше слово!
Хай дитя росте здоровим!
Ще бажаю від душі –
в рік чи два нехай вірші
Ясочка розповідає
і родину потішає.
Й пам’ятають хай дівчата –
мама дійсно любить тата!
Дякую за все
(Ми з тобою не Ільф і Петров)
Мене ти зранку дуже здивував,
як не сказати з серцем, навіть більше.
Свого ж коментаря ти прочитав
і розходився самовара гірше!
Що сталося? Чи ти погано спав,
чи постидався осуду загалу?
Для чого ж ти оту „дурню“ писав,
якщо боїшся щоб її читали?!
Не побоявся ж скривдити мене,
не контролюючи розпечених емоцій.
Та пройде час, затьмарення мине
і соромно ще буде в цьому році.
;
Сашко, Сашко… Та що там серце рвати,
„допомогти“ в останню мить ти вмієш.
Не здатен як в руках себе тримати,
то мабуть, любий друже, вже старієш…
Враження новачка
Мандрую сайтом день і ніч,
читаю твори, мрію,
але ярких не бачу свіч,
нічого щось не гріє…
Багато пишуть абияк,
дають тижневу норму.
Нема думок, все так чи сяк,
вже й кажу про форму…
Один свій твір побудував
на краснім лише слові.
Забув, про що сказати мав,
всю суть згубив в полові.
Другий свої думки не зміг
у вірш перетворити
і помилок, як в сучки бліх…
Про що там говорити?!
Проте все ж є одинаки
у цім буденнім морі.
Вони, мов справжні світляки,
нам сяють на просторі.
;
І щоб окреслити межу,
от дав же Бог таланту,
про першу серед них скажу –
про Моренець Світлану.
Душею завжди молода,
далеко вже не панна,
привітно з фото погляда –
то Демиденко Ганна.
А також вельми до душі,
як пише свої твори,
дзвінкі пісні й п’янкі вірші,
пан Олександр, Печора.
Хай чемно вибачать мені
маститі інші „метри“,
що не згадав у метушні
їх творчі міліметри…