Знаєш, не слід непокоїтись – в давнину
люди не знали: на срібній, мов сон, планеті
спалахи блискавок з кимось вели війну.
Зараз живуть там вовки, що мовчать сонети.
Знаєш, що їм непогано ведеться:
святі в піснях,
бавляться в кратерах та не згинають спину.
Дивишся в небо, неначе шукаєш цвях,
щойно поріжешся поглядом –
як закине
в місячне лігво. А поки їм пишеш сни,
краєш життя на новини, пильнуєш серце.
Ніч підкрадається – зорі, мов навісні,
б'ються в долонях, чекають, що ти озвешся.
Наче сновида схиляєшся в телескоп,
очі біжать по стежині, що пахне пилом:
перша зоря заколашкала білий бок,
друга зоря, прихилившись до лап, застигла.
Шепіт ніхто не почує, мільйони літ
вправно тебе захищають, дають розраду.
Місяць колише вовків, що не ймуть молитв,
дивних людей притяжіння землі не зрадить.
Ходимо колом, що всесвіт давно почав,
мов світляки, у яких обважніли крила.
Люди не плачуть, ховають любов в очах,
щоби вовки усміхалися, а не вили.