Сонце торкалось зеніту,
в плечі пекло нестерпно.
Дні здоганяла літні,
шукала закохані серпні.
Бідкалися на вітах
важкі чорно-сині сливи,
і в бур'яни, і в квіти
падали перестиглі.
Провулками бігла, бігла,
по бур'янах, по сливах...
Серце плакало в грудях
жалісно, мов скаженіле:
"Потяг відходить опівдні!"
Встигла.
І все дивилася в очі,
і все цілувала губи
гарячі такі і рідні.
Не помічала нічого,
ані тієї спеки,
ані того, що людно,
тільки його долоні,
тільки обійми теплі...
Потім,
тоді вже, коли рушив потяг,
лишившись одна на пероні,
до тями прийшла й зрозуміла,
то був останній дотик...
Пероном знесилена йшла
крізь літо своє спорожніле
і замість серця в осінь несла
важку розтріскану сливу...