Не знаю, то трагедія, чи ні,
Чи є у цих моїх емоцій назва,
Але прощатись хочеться одразу,
Лише відкрила двері ти мені.
Чому? І що це за напасть така?
Та я ж до тебе йшов десятиліття...
Здається, часом клею нерозбите,
І щастя й біль водночас дотика.
А я приходжу... За дверима – ти.
В очах твоїх – усі мої печалі.
Мені потрібно до твого причалу,
Чому ж у серці тиша пустоти?
А так буває? Так, насправді є.
Прийти – й тієї ж миті розпрощатись.
І відштовхнути – й тут же обійняти.
Йти і не йти. І це – життя моє...