ПРИРЕЧЕНІСТЬ
Йдемо із океану у життя,
Й розхлюпуєм як краплі з калабані
Себе із ними. Так іде буття.
Так ми зрікаємся і душі розірвані
Летять лахміттям через небуття
У згарище закінчення. В повстанні
Зойку благанного і вже без вороття
Душу зціловують незбагнення останні.
Любов чіпляється ж за прірву каяття
Коли серця приречено до травлі.
А ти ще дихаєш, Різдво i Смерть вмовля,
І янголи рвуть-п’ють криваві плaвні!
Павло Гай-Нижник
24 лютого 2017 р.