Чекаю дня, коли собі скажу...(Ліна Костенко)
Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
…Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки…
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев’яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки… стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати…”
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.
Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії. На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.
ХОТЬ ЖДУ Я ДНЯ, КОГДА СЕБЕ СКАЖУ... (вольный перевод П.Голубкова)
Хоть жду я дня, когда себе скажу:
«Моя строфа, похоже, совершенна»,
Но как тогда я, вероятно, затужу!
Как захочу, чтоб умерла она, наверно.
И испугаюсь: а куда ж теперь?!
Уже вершина, где ж мои дороги?
... Он старым был. Он умер от потерь.
Ему лизали руки эпилоги.
Ему приснился жилистый гранит.
Рыдала смертная тоска органно,
Он Богом был. Он создал мира вид.
И отвернулся: плохо, бесталанно.
Блуждали руки где-то в изразцах,
Тускнели фрески, глыбы бунт творили.
Те руки были в ссадинах, в рубцах -
Они всю жизнь с камнями говорили.
Уже есть небо. Нет лишь потолка.
Пошли дожди. Под ним леса качались.
Внизу ревела, тюкала толпа.
От веса кисти пальцы отнимались.
А он упасть боялся на толпу.
Этруски, скифы - в спину лишь смеялись.
Сорвался он. Не больно, как в гробу,
Разбился вдребезги, как камни разбивались.
И он лежит. И некому сложить
Его в одно на плитах... Поднял веки,
Очнулся. Ничего уж не болит.
Все отнялось. И это уж навеки,
Нажился он. И недругов нажил.
Ему без году было девяносто.
Жизнь оттужил, друзей всех пережил,
И умирал так грустно и и так просто.
Сомкнулись веки... капелька слезы...
И жаль лишь об одной утрате:
"В искусстве я узнал одни азы.
Одни азы! Как жалко умирать мне... "
Земля пером. Чудной был человек.
Душа его за гранью чудодейства.
Чтобы искать так, и за целый век -
Только азы! - Ни грана совершенства.
Неизмерима Совесть мастеров,
Что не боится навигаций Леты!
Теперь - кого ни встретишь, будь здоров -
Кругом одни художники, поэты.
Все гении. На вечные весы
Кладут шедевры в щедрости полете.
Тот, кто познал в искусстве лишь азы,
Был Микеланджело Буонарроти.