І
Навіщо Прометей нам мудрість дарував,
Нікчемності людській, пожадливій до краму?
Можливо, цей вогонь, подібний до ярма,
Був зайвим лиш для тих, хто намагався браму
Відкрити у світи, де б хтось когось любив,
Згораючи ущерть у вічнім спогляданні.
Або шукав як міг червоних рут скарби,
Довершення небес у радощах кохання.
За що ж тоді Боги, зібравшись не на жарт,
У гніві невмолимім ритуал здійснили:
До виступу, до каменю, а далі – жах,
Прибили в ланцюгах, усі забравши сили.
Щоб не творив добро для люблячих сердець,
Приймаючи страждань безглузде покарання.
Не вів два космоси крізь пекло під вінець,
У снах прийдешніх знову, вірячи в єднання.
ІІ
Навіщо Прометей нам хтивість відсікав,
Немов хворобу злу, що відбирала щастя?
Кудись несла прозріння див його ріка,
Та душі не хотіли відчинятись настіж.
Лишались люди безпорадно в однині,
Затамувавши подих, відмовлялись жити.
«Тримайся, друже», – стогін падав з вишини,
Та хто це чув із них, ніхто не міг любити.
А він терпів щоразу вишуканий біль,
Готовий був порвати стиснені закови.
Не міг нічого вдіяти, бо звідусіль
Ненависть лізла прудко, з холодом у змові.
Але горів у пристрасних серцях вогонь,
Давав натхнення захищати подарунок.
І доки є рубці на шкірі двох долонь,
Ніщо не зможе відібрати щастя трунок.
ІІІ
Навіщо Прометей нам сьомі небеса
Постійно відкривав, як нові горизонти?
Когось до себе звав, а потім – воскрешав,
Щоб знову йшли до зорь, перегорівши в соте.
Щоб вірили у те, що буде все гаразд,
Прокинеться весна від втрачених ілюзій.
Наразі в душах ніч, відчуження пора,
Не кожен має хист відсортувати друзів.
Навіщо Прометей, віщуючи добро,
Так ревно захищав стремління недозрілі?
Ніхто не розумів, всі грали якось роль,
Але сюжети втім були, як завжди, сірі.
Дарунок твій простий здавався надскладним…
Одні тримали злість на всіх, окрім на себе.
А інші – в суєті, навколо довгих днин,
Боялися вогню, не зрозумівши небо…
Листопад 2016 рік – 12:13, 20.02.2017 рік.
Зображення: http://kajlas.ru