***

Одного разу, десь під зиму,
У цю осінню теплу днину,
Зібрались : місяць , дощ та вітер,
Всі повсідались під віконцем,
І стали ждати в гості сонце.
Ось вже і сонечко явилось,
Чекання їх не довго длилось.
І стали вони виясняти,
Нужніший хто, хотіли б знати.
Став говорить осінній дощик:
“Ти всюди вітре друзів маєш,
На небі хмари розганяєш.
Тому для нас , ти любий друже,
Завжди не будеш ти байдужий.
Проте ти вітре не пишайся,
Завжди ти скромним залишайся,
Бо за тебе, ти наш друзяко,
Люди плітки плетуть усякі.
Навіть у казці говориться,
Та це й на ділі підтвердиться,
Що ти так друже розходився,
Що пояс від штанів лишився".
"Від вас я ,друзі ,не чекав такого,
Як не подобаюсь - знайдіть собі другого.
Але на друзів так ви не дивіться,
Бо я усим ще зможу знадобиться.
Не родило б житечко й пшениця,
Якби на них не дув я, як годиться.
І хвилі не здіймалися б на морі,
Не шепотіли трави на просторі".
Це так,сказало раптом сонце,
І глянуло промінчиком в віконце.
"Он бачите ! Ростуть в городі вишні,
Вони також були б не такі пишні,
Якби не докладали ми зусиль,
Не ріс би у городі і щавіль.
Ти ,дощику, все гарно поливаєш,
Яка від цього користь , це ти знаєш,
Я звеселяю все живе теплом.
А місяць відволожує серпом!
Наш вітерець шепоче десь у листі,
Мов немовля гойдає у колисці".
Отож, ми всі добро приносим людям,
І це завжди робити будем.
Бо ми пов'язані всі між собою
Довічною і щирою любов'ю.