ВОНА ПІШЛА
Вона прийшла – прекрасна, та аморфна,
Бо на землі чужій – не вміла жити…
Тремтінням тіл – не вміла ворожити,
Лиш поглинала жадібно, безмовно
Чужі гріхи. Чужу, незнану пристрасть,
Собі в угоду – як могла, схиляла…
Але собі любить – не дозволяла,
Із чорного провалля одаліска.
Містами, лісом, гОрами блудила,
Очей озера – не ловили світла,
Істота дика – нудилася світом,
Життя чуже стинала, як бадилля
Коса смертельна. Не ставало краще
Бо світ чужий з своїм – перемішала
Була якою, і якою стала –
В цей світ прийшла вбивати: НАЩО? Нащо…
Не розуміла. Не ставало сили.
А в голові – стогнали, голосили
Всі ті, кого вона устигла вбити!
У пеклі їй – незнаною – горіти.
Вона пішла...
(на фільм «Побудь в моей шкуре»)
ФІНАЛ
Лапатий падав сніг…
Земля, як кросна,
На білому – від згарища сліди…
То був трагічний збіг?
А може… Хтозна?
Вона сама – провидиця біди.
Вона сама – самотності шукала,
Щоб від своєї суті – утекти.
З тим, що було – зв’язок тісний порвала,
І раптом… раптом – нІкуди іти…
Лишається – лягти тут, і померти…
Заснути… в небутті забути все…
Вона сама… сама шукала смерті…
І час – її могилу занесе…
ID: 688623
15.09.2016