Стоїть вітряк в задумі і печалі.
Давно уже скінчився його вік.
А от колись тут все вози стояли
І на його жорна зерна тік потік.
Мірошник борошном наповнював міхи,
Щоб пирогів надбали господині,
Щоб злоби і ворожості гріхи
На нас не впали. Люди в нас гостинні.
Вертілись жорна весело і дружно,
І вітер крила радісно крутив,
Аби лиш людям не було сутужно,
Аби лиш люд на Україні жив.
Давно пройшло. Двигтів він від потуги
І борошном усіх він постачав.
А в 33-ім – ой було як трудно,
Але й тоді він мовчки не стояв.
Це лише сни. Лиш спогади вони.
Колись, можливо, стане він музеєм.
Тепер самотній і в задумі снить.
А ми до нього стежкою ідемо.