Мою увагу привернула невисока жінка, що йшла попереду. І я і вона виходили з підземного переходу на станції Кловська. Я звернув увагу на халат, який стирчав під її одягом. Одразу ж у голові виникла думка «лікар». Халат навряд чи можна було назвати білосніжним, але щось від білого у ньому було. Колір його був скоріше тілесний чи кремовий, тобто жовтий чи рожевий відтінок білого. Іншим впало у очі довге фіолетове волосся, явно крашене. Чомусь я одразу вирішив, що жінка у літах, хоча не бачив її обличчя. Волосся при корінні світилось теж фіолетовим, але на два тони світлішим. Воно було досить чистим, але складалось враження неохайності та того, що волосся рідке. Іншим варіантом могло бути – сиве волосся, яке неграмотно підкрашують…Я почав сумніватись у тому, що переді мною лікар. На мить навіть виникло бажання підбігти до жінки, поглянути їй у обличчя і спитати: «Ви лікар?», але я стримався і почав далі вивчати пані зі спини. Виконуючи свою дедукцію, я все більше сумнівався у тому, що переді мною поважна пані. Переді мною були всі ознаки бродяжки, що знайшла свій одяг на смітнику…Благенький синій плащик (ось і відповідь про халат (для тепла), на ногах чуні, утеплені хутром, скоріше схожі на домашнє взуття. До всього, малесенька чорна сумочка, з якої стирчав червоний гаманець. Треба сказати, що незважаючи на мініатюрність сумочки, вона дивилась досить органічно на цьому маленькому створінні жіночої статі (я гадаю, що то все таки була жінка, а не чоловік чи дитина, хоча…) Що цікаво, моє ставлення до цієї екстраординарної особи не змінювалось у гіршу сторону, а, навпаки, я переймався якоюсь любов’ю до цієї істоти, задаючись питанням: «Що ж ти за Птаха?».
Всі ці питання здійнялись у моїй голові за ті 30 секунд, що ми піднімались сходами на вул. Мєчнікова.
Ось і Мєчнікова, 5. Будівля за парканом.
Ну?Ну?! Невже вона промине хвіртку? - я почав розчаровуватись і вже майже зітхнув з полегкістю…
Як тут! Моя прекрасна незнайомка звернула направо….відчинила хвіртку і…попрямувала до старої жовтої будівлі з якимись меморіальними дощечками. Кремезний чолов’яга у костюмі камуфляжного забарвлення шанобливо відчинив двері пані. За секунду обидва зникли за зачиненими дверима…
Меморіальні золотисті дощечки біля дверей прочитати я не зміг через короткозорість. А ось білий надпис на чорній наче мармуровій плиті трохи далі зміг: «КАФЕДРА ПАТАЛОГІЧНОЇ АНАТОМІЇ»