Мене назвали як прадіда,
Хоч зовсім я його не знав.
Невпинен час, жалю не віда -
Прадід нащадків не застав.
Та батько з ним був мов знайомий,
І пам’ятать його хотів:
В його матусі, потім в нього
Над ліжком цей портрет висів.
Нечіткий знімок чорно-білий.
Юнак стрункий, середній зріст,
Але війни тягар постилий
Він на своїх плечах проніс.
Бабуся добре пам’ятала
Й розповідала завжди так:
"Хоч миру вже пора настала,
З війни вернувся не юнак.
В глибоких зморшках очі сірі,
Згрубіла міць його долонь,
Глибокий шрам під самим серцем,
І білий сніг торкнувся скронь".
А тато був іще дитина -
Не батька бачив, а бійця,
Та раптом серце зупинилось,
Себе віддав він до кінця.
...Й до мене та війна приходить,
Нечутно заповзає в сни.
В бою із прадідом я поруч
На чорно-білім тлі війни.
Пройдуть роки. Мене спитають
Про ту війну мої сини.
Старий портрет, вже прапрадіда,
Дивитись буде зі стіни.
Приблизно 2009 рік.