http://www.stihi.ru/2017/01/29/12828
Оригинал:
...І раптом вона подзвонила – і плакала, плакалась.
Казала: всі дні пам'ятає, від першої зустрічі.
Зізналась, що втратила все, і на долю поскаржилась.
Сказала, що винна, шкодує, що так його мучила.
А він вже був іншим – вона подзвонила до іншого.
Від того, якого згадала, – лищ цифри у номері.
І він від дзвінка із минулого зовсім не втішився,
Вже з першої миті такої розмови утомлений.
Вона ще казала йому – щось приємне – з запізненням.
Він слухав не так, як колись, а без усмішки, жодної.
Давно вже від неї пішов – некоханим, невпізнаним.
Пробачив, хоча не забув, – вміла бути холодною.
Вона говорила багато – в минуле просилася.
Вона говорила невпинно і гірко, мов грішниця.
Дивився: а там, за вікном, – ніч самотньо дощилася.
І думав: що щастя – не щастя, як трішки запізниться...
Перевод с украинского Светланы Груздевой:
Внезапно она позвонила – и плакала, плакалась.
Сказала: любовь она помнит, симфонию лучшую.
Созналась в утрате всего… что все дни одинаковы.
Признала себя виноватой, что долго так мучила.
А он был не тот уже – всё перевёрнуто, к лешему.
Остался лишь номер один от того, кого вспомнила.
Она тем звонком, что из прошлого… нет, не утешила.
С начала беседы он был утомлённым, надломленным…
И что-то ещё говорила приятное…поздно так…
Он слушал не так, как когда-то – с насмешкой природною.
Давно от неё он ушёл – нелюбимым, непознанным.
Простил, не забыв, как умела быть злой и холодною.
Она говорила так много – ломилась что в прошлое.
Неостановимо клялась в чём-то горькою грешницей.
Глядел за окно: от дождя в лужах звёздное крошево.
И думал, что счастью конец: задержалось на лестнице…